Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Недалеко від цієї частини Лондона, за головними доками в передмісті Саутворк, лежить острів Джекоба, оточений багнистим ровом; вода під час припливу затоплює його футів на шість-вісім завглибшки і футів з п’ятнадцять-двадцять завширшки. Колись давно його звали Міл-Понд [5]  Млиновий ставок. , а тепер, за часів цієї повісті, – Фоллі-Дітч [6]  Скажений рівчак. . Це невеличкий канал чи рукав Темзи; коли вода стоїть високо, його можна наповнити через шлюзи Лід-Мілз, якому він завдячує своєю колишньою старою назвою. Якщо глянути в такий час з якогось із дерев’яних місточків, перекинутих через Міл-Лен на острів, то можна виразно побачити, що діється на ньому: мешканці цих нещасних халуп, що приліпилися по обидва береги рову, висовуються з вікон і дверей з відрами, цебрами й різним кухонним посудом і поспішають забезпечити себе водою. Але ще більше здивується сторонній глядач, коли придивиться ближче до самих цих будинків. Він побачить там спільні для кількох халуп галерейки з дірками й щілинками, через які видно тванюку в каналі; побиті, недбало заклеєні вікна з довгими жердками для сушіння шмаття, якого там ніколи не видно; він побачить там такі малі, тісні й вогкі комірки, що повітря їхнє мусить здатися занадто смердючим навіть для того непотребу й злиднів, що туляться в їхніх стінах; він побачить там дерев’яні хижки, що геть похилилися над багновицею, й загиджені облуплені стіни й підточені фундаменти, що здається, ось-ось заваляться в неї (як це вже не раз траплялося). Усе, що є огидливого в злиднях, усі прикмети гнилизни, руїни й нечисті – ось що прикрашає береги Фоллі-Дітч.

На острові Джекоба товарні склади стоять пусткою, дахів на них нема, стіни осипаються, замість вікон чорніють порожні дірки, двері ледве тримаються на завісах і валяться на вулицю; комини закурені, але димок з них в’ється. Років тридцять-сорок тому (поки банкрутство та судова тяганина не сплюндрували дощенту цієї місцевості) тут било життя, і місцевість цвіла повним цвітом; а тепер це справді пустеля. Будинки стоять облогом, без хазяїв. Хто сміливіший, той іде, ламає двері й оселяється, живе тут і вмирає. Треба мати якусь надзвичайну потребу критися від людських очей або стояти дійсно на останнім щаблі жебрацтва й злиднів, щоб шукати собі притулку на острові Джекоба.

На цьому острові – трохи на відшибі від решти халуп – стоїть досить великий, брудний і ветхий будинок, що виділяється із загальної маси цих жител лише міцно позабиваними вікнами й дверима; задньою стороною він обернений до каналу, як і решта тутешніх будівель, що про них ми допіру згадували.

В одній з кімнат його горішнього поверху зійшлося троє чоловіків. Вони довго сиділи мовчки, полохливо й непевно позираючи один на одного; на їхніх похмурих обличчях можна було виразно прочитати напружене чекання й тривогу. Це були: Тобі Крекіт, містер Чітлінг і ще один підстаркуватий розбійник з майже зовсім розтрощеним, мабуть ще замолоду, носом, з величезним червоно-сизим шрамом на щоці, здобутим, мабуть, за відповідних обставин. Це був збіглий каторжний на ймення Кегс.

– Шкода, що ти не вибрав собі іншої схованки, мій друже, коли обом старим припекло, – мовив Тобі до Чітлінга. – Краще було не приходити до мене.

– І справді, чого приперся сюди, дурню! – мовив Кегс.

– Я сподівався, що ви зустрінете мене гостинніше, – зажурено відповів містер Чітлінг.

– Бачиш, хлопче, коли хтось живе так самітно й відлюдно, як я, – пояснив йому Тобі, – і має завдяки цьому свій затишний, лагідний куточок, куди ніхто чужий не встромить свого нечемного носа, то, знаєш, честь вітати в себе гостя, що перебуває в такому стані, як ти, трохи небезпечна, навіть коли цей гість взагалі дуже поштива людина й дуже приємний партнер у картярській грі.

– А особливо коли в цього молодого відлюдника гостює його приятель, що приїхав раніше з далеких країв, ніж цього сподівалися, і через свою смиренну вдачу не бажає одразу з панами суддями знайомитися, – додав Кегс.

Вони замовкли. Нарешті Тобі Крекіт, почуваючи, що тепер не час і не сила провадити розмову в його улюбленому жартівливому тоні, звернувся до Чітлінга з простим запитанням:

– Коли заарештовано Феджіна?

– Саме в обід, о другій годині. Ми з Чарлі дременули через комин прачкарні, а Болтер кинувся сторч головою в порожню діжку; тільки ноги його такі довжелезні, що він не встиг їх убгати всередину, й тому його теж злапали.

– А Бет?