Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Коли він замовк, важкі могутні удари посипалися в двері й у віконниці нижнього поверху і з грудей юрби вирвалося голосне одностайне «ура!». Крик цей був такий могутній, що застукані злочинці вперше зрозуміли, яка юрба зібралася внизу.

– Куди замкнути це кляте чортеня! – люто скрикнув Сайкс, бігаючи, як звір, по кімнаті й волочучи хлопчика, немов порожній лантух, за собою. – Сюди! Швидше! – він штовхнув його в якусь темну комірку й замкнув двері засувом і ключем. – Надвірні двері надійні?

– Ключ і ланцюг, – відповів Крекіт, що, як і його товариші, стояв безпорадний, приголомшений, не знаючи, що чинити.

– Дошки міцні?

– Оббиті бляхою.

– Вікна?

– Теж.

– Прокляття на вас! – скрикнув в розпуці зухвалий розбійник, розчиняючи вікно й загрожуючи юрбі. – Шалійте! Шалійте! Рано зраділи!..

Ніколи ще людське вухо не чуло такого жахливого реву, яким відповіла розлютована юрба на цей виклик. Ті, що стояли далі, кричали переднім підпалити хату, інші вимагали, щоб поліція застрелила на місці злочинця. Але це все було ніщо супроти гніву якогось вершника, що скочив із сідла і, прокладаючи собі руками дорогу крізь розбурхану юрбу, немов би це були хвилі морські, підбіг до вікна й своїм викриком «Двадцять гіней тому, хто дістане драбину!» покрив увесь галас.

Його сусіди підхопили ці слова, і сотня голосів віддала їх луною. Одні вимагали драбини, другі ковальського молота, треті кидались по них із смолоскипами, поверталися назад з порожніми руками й знову починали галасувати; одні надривали собі груди безсилою лайкою й прокльонами, другі протискувалися силоміць у нестямі вперед, засліплені, розскаженілі, заважаючи роботі передніх. Дехто з найсміливіших зайдиголів намагався видряпатися на другий поверх по ринвах і виступах у стіні. Внизу, у темряві, хвилювалася гудюча юрба, мов руна польові під наскоками сердитого буревію, і час од часу озивалася голосним звірячим ревом.

– Вода спадала, коли я йшов! – скрикнув убивець, відскакуючи назад од вікна, щоб не бачити цих жахливих, розскаженілих облич. – Мотузку швидше, довгу мотузку! Вони всі спереду. Я спущуся в рівчак і так утечу. Швидше мотузку, а то я вб’ю вас усіх, а тоді проб’ю й сам собі голову!

Сліпий жах паралізував його товаришів, і вони мовчки показали йому, де зберігаються мотузки. Убивець похапцем вибрав найдовшу та найміцнішу й кинувся на горище.

Усі вікна в задній частині будинку були здавна замуровані цеглою, за винятком одного маленького віконця в тій комірці, де сидів замкнений хлопчик, що було занадто мале навіть для його щуплого тільця; але крізь цю відтулину можна було кричати, і хлопчик, ні на хвилю не замовкаючи, кричав щосили юрбі чатувати з цього боку. Тому, коли розбійник виліз на дах з дверцят горища, рев голосів сповістив це тим глядачам, що збилися в купу перед фасадом будинку, і люди з криком посунули сюди.

Дошкою, яку він захопив із собою нагору, розбійник затулив двері так міцно, що вибити їх з другого боку було б дуже важко, обережно пробрався черепичним дахом і перехилився через край униз.

Вода спала, на дні канави була сама тванюка. Юрба завмерла на кілька хвиль і мовчки стежила за його рухами, не розуміючи гаразд, що він хоче зробити. Але нараз вона зрозуміла й, зрозумівши, що його зусилля марні, заревла таким переможним ревом, супроти якого її попередні крики здавалися шепотом. Вона ревла, хвилювалась і знов ревла. Ті, що стояли далі й не знали причини цього реву, підхопили його теж, і він нісся тепер луною зо всіх боків, немов усе велелюдне місто скупчилося тут, щоб проклясти убивцю.

Потік злих, роздратованих людей сунув сюди з вулиці все ближче, ближче, ближче, і в тремтливому полум’ї смолоскипів то тут, то там маячіли запеклі, розсатанілі обличчя. Юрба вдиралася в будинки по той бік рову, випирала в кожні рами й мостилася скрізь, де тільки можна було; грона людських голів визирали з кожного вікна, навіть на дахах купами нагромадилися люди. Три найближчі дерев’яні містки вгиналися під вагою людських тіл. Але юрба плавом пливла, прибувала, люди розлазилися по всіх кутках, вилазили на стовпи, на дерева, аби тільки скинути оком на злочинця й послати і собі прокльон на його голову.

– Злапали! Злапали! – скрикнув якийсь чоловік з найближчого містка. – Ура!

Всі капелюхи полетіли вгору, й знову повітря здригнулось від реву.

– П’ятдесят фунтів тому, хто приведе мені його живцем! – почувся з того самого кутка голос якогось старого джентльмена. – Я не зійду з цього місця й чекатиму тут на того, хто з’явиться по гроші.