Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Поки карета котилася незнайомою місцевістю, Олівер сидів мовчки, приголомшений усіма цими думками; але скільки старих спогадів, скільки думок і почуттів прокинулося в його грудях, коли вони збочили на той шлях, що ним він чимчикував пішки – безпритульний, безрідний, забутий усіма приблуда, що на всьому широкому світі не мав де прихилити голови!

– Гляньте! Гляньте! – скрикнув він, міцно стискаючи Розину руку й показуючи на вікно карети. – Ось крізь цю огорожу, між цими підсошками я пролазив тоді. А он там я крався попідтинню, щоб мене, бува, не спіймали й не завернули назад. А он навпростець через поле стежечка – вона в’ється повз той старий будинок, де я жив, коли був ще зовсім маленький. А Дік!.. О, якби мені побачити мого любого Діка, мого любого маленького товариша.

– Ти його незабаром побачиш, – заспокоїла Олівера Роза, голублячи його міцно стиснуті рученята. – Ти розкажеш йому, який ти тепер щасливий і багатий, і ще скажеш, що все ж над усі ці радощі тебе найбільше тішить те, що ти маєш змогу навідатися до нього й зробити його таким самим щасливим.

– Так! Так! – скрикнув Олівер. – І ми… ми заберемо його звідціль, вдягнемо, нагодуємо його гарненько, будемо його вчити й відішлемо його кудись на якийсь тихий хутір, де він одужає й ростиме здоровий і великий – правда? Правда?

Роза тільки хитнула головою: щаслива усмішка Олівера крізь сльози радості так зворушила її, що вона не могла говорити.

– Ви такі добрі й ласкаві, і ви його теж полюбите, – мріяв Олівер. – Я знаю, ви заплачете, коли почуєте, що він вам розкаже про себе… але це нічого, нічого, адже тоді це все вже минеться; ви знову усміхнетесь, побачивши, як змінилася його доля, – я це знаю, знаю. Так само було й зі мною. Дік мені сказав, коли я тікав до Лондона: «Хай щастить тобі доля», – а тепер я йому скажу: «Хай щастить доля тобі», і покажу йому, як я полюбив його за ці слова! – зворушливо скрикнув Олівер.

Вони наближалися до міста, і коли карета покотилася по його вузеньких вуличках, нелегко було заспокоїти знервованого хлопчика: йому не сиділося на місці, він весь горів. Он майстерня трунаря Соуерберрі, така сама, як і була, тільки стала немов трохи менша й не така показна, як здавалася йому колись. Он знайомі будинки, он знайома крамниця – скрізь, на кожному кроці щось знайоме, що викликало якісь дрібні старі згадки. А он перед трактиром Гемфілдів візок, той самий візок, що й колись… А ось і притулок для бідних, тісна, безрадісна в’язниця, де пройшли його дитячі роки… Так само насупились його підсліпуваті вікна, так само похмуро дивляться вони на вулицю… а на воротях той самий кощавий воротар… Олівер здригнувся і мимоволі аж кинувся назад, побачивши його; потім сам засміявся зі свого безглуздого переляку, потім заплакав, потім знову засміявся… Скільки знайомих облич вбачав він край знайомих вікон і дверей… Усе було таке саме, таке самісіньке, наче він тільки вчора попрощався з ним і наче його щасливе життя останніх місяців було тільки коротким хорошим сном.

Але ні, воно не сон, а справжня, радісна, ясна дійсність! Карета під’їхала до ґанку найкращого в місті готелю (колись Олівер поглядав на нього з побожним страхом і вважав його за найрозкішніший у світі палац, хоч тепер, щоправда, він здався йому наче меншим і не таким величним). Їх зустрів містер Грімвіг; коли дами вийшли з карети, він цмокнув у щічку молоденьку леді, а потім і стареньку, неначебто доводився їм усім рідним дідом; він усміхався, був веселий і привітний; навіть не погрожував з’їсти власну голову – і не пригрозив з’їсти її навіть під час суперечки з дуже старим, досвідченим кучером про те, якою дорогою найближче їхати з Лондона, хоча вперто доводив, що знає це краще, забуваючи, що був у цьому місті вперше на своєму віку, та й то прокуняв усю дорогу. Обід було замовлено, спочивальні приготовлено, все, все чекало на подорожніх мов за якимсь чарівним наказом. Але, проте, скоро вщухли перша метушня й хвилювання, усіх знов охопила та сама зв’язаність і задума, що тяжіли над ними цілий день. Містер Броунлоу не вийшов обідати до їдальні, а залишився сам в окремій кімнаті. Містер Лосберн і містер Грімвіг метушилися й бігали схвильовано туди й сюди, а коли й залишались у вітальні, то й тоді тишкувалися про свої справи в кутку осторонь. Потім вони викликали місіс Мейлі до сусідньої кімнати; вона просиділа там майже цілу годину й повернулася із заплаканими підпухлими очима.

Це все дуже нервувало й лякало Розу та Олівера, яким досі нічого нового не сказали. Вони почували себе ні в тих, ні в сих і тільки мовчки дивувалися, а коли й перемовлялися словом, то говорили пошепки, немов боячись власного голосу.