Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Моя мати зробила те, що була б зробила кожна жінка в такому разі, – почав голосніше Монкс, – вона спалила цю духовну. Листа вона не надіслала на зазначену адресу, але зберегла його про всяк випадок разом з деякими іншими доказами, якби Флемінги, бува, намагалися потім сховати свою неславу. Вона повідомила про все батька цієї дівчини з такими яскравими ганебними подробицями й з такими тяжкими обвинуваченнями, які тільки могла навіяти їй її жорстока ненависть до цієї родини, – за що я полюбив її тепер. Оганьблений, знеславлений старий офіцер зник і оселився в якомусь далекому глухому кутку Валісу, змінивши своє прізвище, щоб навіть його друзі не дізналися, куди він подався. Незабаром він помер. Перед кількома тижнями його дочка втекла нишком з дому; він кинувся шукати її й обійшов пішки всю околицю, всі сусідні міста й села, але не знайшов її. Додому він повернувся вночі, переконаний, що вона вкоротила собі віку, щоб сховати свій і його сором. Уранці його знайшли мертвим у ліжку: його старе серце розірвалося.

Монкс замовк, і всі мовчали. Нарешті містер Броунлоу почав оповідати далі.

– По кількох роках мати цього чоловіка – Едуарда Міфорда, що стоїть перед вами, завітала до мене. Він утік з дому, обікрав її, викрав її гроші, золото й самоцвіти, розвіяв, програв їх у карти, сфальшував кілька документів і зник з Лондона, де протягом двох років водився з найгіршими покидьками суспільства. Мати його вже на той час занедужала на тяжку невигойну хворобу і хотіла побачити його перед смертю. Ми вжили всіх можливих заходів, щоб довідатися, де він, і після довгих марних шукань нарешті його розшукали, і мати з сином повернулася назад до Франції.

– Вона там померла у тяжких муках, – провадив Монкс, – і на своєму смертному одрі заповіла мені ці всі таємниці й заповіла мені свою смертельну, непримиренну ненависть до всієї цієї родини; але цього заповідати мені було не потрібно: я вже давно ненавидів їх усіх. Моя мати не повірила, що дівчина вкоротила собі й дитині своїй віку; їй чомусь здавалося, що дитина народилася, і що це був хлопчик, і що він не помер. Я поклявся їй звести його з світу, якщо зустріну його на своєму шляху; я поклявся не спускати з нього очей, переслідувати його ненастанно, невблаганно на кожному кроці, вилити на нього всю свою ненависть і насміятися з зарозумілого зневажливого заповіту мого батька, довівши цього вибрудка (коли буде змога) до шибениці. Мати пророкувала вірно. Я зустрів нарешті хлопця. Мені пощастило спочатку, і якби не ця довгоязика падлюка, я був би й скінчив не гірше, як почав.

Злочинець злісно стиснув на грудях руки й почав клясти самого себе, безсило лютуючи на загибель свого лукавого плану. Містер Броунлоу обернувся до присутніх, наляканих вибухом цієї злоби, і пояснив, що Феджін (давній спільник і приятель цього джентльмена) одержав від нього чималу винагороду за те, щоб тримати Олівера в своїх лабетах, і обіцяв повернути частину цих грошей, якщо хлопчик утече від нього. Коли Олівер зник, між ними виникла суперечка щодо цього пункту умови, і саме з цієї причини вони подалися до хутора місіс Мейлі, де перебував улітку Олівер, щоб упевнитися, чи це справді він.

– Ну а що сталося з медальйоном і обручкою? – звернувся до Монкса містер Броунлоу.

– Я купив їх у того чоловіка і жінки, що про них я вам казав; вони вкрали їх у повитухи, а повитуха в померлої, – відповів Монкс, не підводячи очей. – Ви знаєте, куди поділись ці речі.

Містер Броунлоу зробив знак головою, і містер Грімвіг хутко вийшов з кімнати й за хвилину повернувся, штовхаючи в спину перед себе місіс Бембль і тягнучи за собою її чоловіка, що йшов дуже неохоче, опинаючись.

– Боже! Що це? Не може бути? Невже це маленький Олівер? – скрикнув містер Бембль з дуже кепсько удаваною радістю. – О, Олівере, серденько моє, якби ви знали, як я болів за вас душею?

– Цить, дурню! – пробубоніла місіс Бембль.

– Несила, несила мовчати, моя пані! Це моє серце промовляє, – заперечив завідувач притулку, – хіба я можу не хвилюватись… хіба ж я можу погамувати свої почуття, я ж його викохав власними руками на парафіяльні кошти… і ось тепер бачу його в товаристві таких високошановних леді та джентльменів! Я завжди, завжди любив цього хлопчика, немов би він доводився мені рідним… рідним… (містер Бембль замовк на хвилину, підшукуючи відповідного слова)… рідним дідусем. Паничику мій любий, а чи пам’ятаєте ви того шановного пана в білому жилеті? Ох, мій голубе, минулого тижня вони упокоїлися в оселях праведних, у важкій дубовій труні з металевими держальцями.