Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Та сама причина, що змушувала мене тоді до цього, не зникла й тепер, – твердо відповіла Роза. – Ніколи ще не відчувала я з такою силою, як ось сьогодні, своєї повинності перед тією доброю жінкою, що врятувала мене від ганьби й страждань. Це тяжка боротьба, але я пишаюся цією боротьбою; це тяжкий біль, але моє серце стерпить і його.

– Те, що розкрилось сьогодні… – почав Гаррі.

– Те, що розкрилось сьогодні, – відповіла тихо Роза, – не міняє мого становища щодо вас. Усе залишається, як і колись.

– Ви одвертаєте від мене ваше серце, Розо, – мовив її коханий.

– О, Гаррі, Гаррі! – скрикнула, ридаючи, Роза. – Коли б я могла це зробити – я б не знала цієї муки!

– То чому ж ви самі засуджуєте себе на неї? – спитав Гаррі, стискаючи її руку. – Подумайте, подумайте про те, що ви сьогодні почули!

– Що я почула! Що я почула! – скрикнула Роза. – Я почула, що цей сором так пригнобив мого батька, що він утік від людей… годі, Гаррі… вже все сказано.

– Ні, не все, не все, – мовив містер Мейлі, не випускаючи її руки. – Мої надії, мої мрії, бажання й почуття – усе, усе, за винятком мого кохання до вас, змінилося. Я не пропоную вам тепер визначного становища в легковажній блискучій юрбі, я не кличу вас до того життя облуди й лихослів’я, де чесна людина може червоніти за все, крім того, що дійсно безчесне й ганебне; ні, я кличу вас, моя кохана Розо, тільки до тихої оселі, до моєї власної оселі й мого родинного вогнища, бо, крім них, я не можу вам нічого більше дати.

– Що це значить? – прошепотіла ледве чутно Роза.

– Це значить, що, попрощавшись з вами, я твердо вирішив знищити всі ті фантастичні перепони, що начебто стоять між нами. Я вирішив, що коли моє коло не може стати вашим колом, то ваше стане моїм, і що ніхто з моїх зарозумілих ясновельможних родичів не відвернеться від вас з презирством, бо я перший одвернуся од них. І я це зробив. Ті, що відсахнулися з цієї причини від мене, відсахнулися і від вас і довели цим, що ви казали правду. Ті можновладні прихильні родичі, що всміхалися мені колись привітно, дивляться тепер на мене холодно. Але зате в найгарнішому з куточків Англії усміхаються до мене ниви, дерева гойдають привітно своїм гіллям… і там, там є моя, чуєте, моя власна проста оселя. І коли ви схочете, Розо, то я запишаюся нею в стократ більше, аніж пишався б усіма тими розкошами, що їх я зрікся. Ось моє становище в світі, ось мої привілеї, що їх я складаю до ваших ніжок.

– Досить нудно дожидати закоханих з вечерею, – мовив містер Грімвіг, зненацька прокидаючись у своєму кріслі й знімаючи зі своєї голови носовичка…

На правду казати, вечеряти вже давно був час. Місіс Мейлі, Гаррі й Роза (що увійшли всі разом до їдальні) примусили на себе справді занадто довго чекати й не могли виправдати себе нічим.

– Я цілком серйозно збирався сьогодні з’їсти свою власну голову, бо почав боятись, що більше на вечерю нічого не дістану, – мовив містер Грімвіг. – А втім, коли дозволите, я повіншую наречену!

Містер Грімвіг, переходячи від слів до діла, виконав свою обіцянку й цмокнув дівчину в її почервонілу щічку. Його заразливий приклад вплинув на лікаря й на містера Броунлоу. Кажуть, ніби Гаррі Мейлі випередив їх і зробив те саме допіру в сусідній темній кімнаті, але це було б справжнім скандалом: адже він був молодий, а до того ще духовною особою!

– Олівере, де це ти був, чому ти такий сумний? – спитала місіс Мейлі. – Звідки ці сльози, чому ти плачеш, моя дитино? Що сталося?

Світ наш повний розчарувань! Як часто наші наймиліші, найшляхетніші надії гинуть марно!

Бідний Дік помер…

Судова зала була повна-повнісінька людей. Звідусіль зорили цікаві жадібні очі. Від самих ґрат навкруги лави для підсудних аж до найдальшого, найтемнішого кутка й закутка галереї очі всіх уп’ялись в одну точку, в одну людину – в Феджіна. Спереду й ззаду, зверху й знизу – скрізь з усіх боків його оточувало зоряне небо з безліччю блискучих вогняних зірок-очей.

Серед цього живого палючого сяйва стояв Феджін; рукою він спирався на дерев’яне бильце лави, другу руку наставив до вуха й трохи перехилявся наперед, щоб виразніше чути промову голови суду до присяжних. Часом Феджін переводив на них свій пильний погляд, щоб прочитати на їхніх обличчях, яке враження справляє на них кожна бодай найдрібніша риска його справи, що могла б вийти йому на користь; а коли провини його виступали з невблаганною яскравістю, він скидав оком на свого правозаступника з німим благанням: може, він відшукає, вигадає що-небудь в його оборону. Душевна тривога його виявлялася тільки в боязкому виразі його очей, а він сам увесь мов занімів і не ворухнувся на своїй лаві протягом усієї розправи. Суддя скінчив свою промову, а він усе стояв у тій самій напруженій позі, не зводячи з нього очей, ніби ще досі ловив кожне його слово.