Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Тихий гомін і рух у залі привели Феджіна до пам’яті. Він глянув на присяжних: вони підвелися і, стоячи осторонь, радилися щодо вироку. Він скинув оком на галерею: люди спиналися навшпиньки, протискували вперед свої голови, щоб краще роздивитися його обличчя; одні хапливо наставляли на нього свої лорнети, інші шепотіли щось на вухо своїм сусідам, дивлячись на нього з глибокою огидою. Кілька поодиноких глядачів, здавалося, не звертали на нього жодної уваги й не відривали очей від присяжних, нетерпляче дивуючись, як вони можуть так довго вагатися. Але ніде, навіть на численних жіночих обличчях, Феджін не прочитав бодай натяку на співчуття: на всіх обличчях стояло яскраве жадання почути вирок.

Він збагнув це з першого побіжного погляду.

Нараз упала знову мертва тиша: присяжні звернулися до судді. Тс!.. Ні, вони тільки попрохали дозволу вийти на нараду.

Коли вони виходили із зали, Феджін упивався гострим поглядом в їхні обличчя, щоб вгадати, до якої думки схиляється кожен з них, але зусилля його було марне – обличчя їхні були німі. Рука тюремника торкнулася його плеча, і він автоматично відійшов до самої стіни і сів на лаву для підсудних; тюремник показав йому її: він сам її не побачив.

Феджін кинув оком на галерею знов: одні закушували, інші обмахувалися хустками, бо в набитій людьми залі стояла страшенна задуха. Якийсь панич замальовував його обличчя в своєму блокноті. Феджіна зацікавило, чи вдало вийде портрет, і коли маляр зламав олівця і почав його підстругувати, він стежив за його рухами так само, як кожен байдужий сторонній глядач.

Потім його погляд перебіг на суддю; Феджіна зацікавив фасон його убрання, скільки воно може коштувати і як він його одягає. Якийсь старий опасистий джентльмен, що був вийшов з півгодини тому, тепер повернувся і сів на своє місце за столом суддів. Феджін подумав, що він, мабуть, ходив на обід, і почав міркувати, де він міг обідати й чим його частували. Ці байдужі спокійні думки снували в його голові, аж поки щось нове не впадало йому в око й не викликало нової нитки думок.

А проте, його ні на хвилину не залишало гнітюче, всеосяжне, всепереможне почуття, що він стоїть над чорною прірвою могили. Це почуття тяжіло ввесь час над ним, але воно було якесь невиразне, далеке, і він не міг сконцентрувати на ньому своїх думок. І навіть тоді, коли його кидало в жар і все тіло його здригалося від думки про близьку ґвалтовну смерть, він починав рахувати залізні зубці ґрат перед собою й дивуватися, чому один з них обламався і чи його полагодять, чи залишать так. Потім його знову починала гризти думка про жахливу шибеницю та ешафот, і разом з тим служник, що скроплював водою підлогу, щоб прибити порох, звертав на себе його увагу, і знов настирлива думка поверталася до старого.

Нарешті пролунало «тиша», і всі очі вп’ялися в двері. Присяжні пройшли зовсім близько повз в’язня і сіли на свої місця, але їхні обличчя не сказали йому нічого: вони були мов висічені з каменю. І знову все затихло, заніміло: ні шелесту, ні подиху… і пролунало: «винен».

Стіни здригнулися від потужного одностайного вигуку, за ним вирвався ще дужчий, ще гучніший удруге, втретє, грізна луна пішла по всій будівлі, гук дужчав і зростав, мов сердите гуркотання грому. Юрба на вулиці відгукнулася веселим криком на звістку, що злочинець помре в понеділок.

Коли крик ущух, Феджіна спитали, чи він не має чого сказати на своє виправдання з приводу вироку. Він знову наставив вухо, ніби уважно прислухаючись до кожного слова, й пильно подивився на суддю, що поставив йому цей запит, але запит довелося проказати двічі, поки він його зрозумів; тоді він пролепетав, що він «старий чоловік»… «старий чоловік»… зашепотів щось невиразне і нарешті замовк.

Суддя одяг на голову свою чорну шапочку, а підсудний стояв мов скам’янілий. Якась жінка на галереї істерично скрикнула від напруження цієї урочистої хвилини. Феджін скинув на неї оком, немов сердячись на несподівану перешкоду, і знову ще уважніше перехилився. Останнє «слово» судді до підсудного було промовисте й урочисте, вирок – жахливий. Але Феджін стояв рівно, мов мармурова статуя, не ворухнувшись, не здригнувшись жодним нервом. Його пополотніле обличчя витяглося вперед, нижні щелепи одвисли, а очі вп’ялися в одну точку перед собою; тюремник узяв його за руку й зробив знак іти. Феджін озирнувся, поглянув безтямно на суддів і пішов за ним.

Його повели через великий вимощений камінними тафлями покій першого поверху, де інші в’язні чекали на свою чергу; дехто з них розмовляв через ґрати (вони виходили однією стороною просто на подвір’я) зі своїми родичами та приятелями, що прийшли відвідати їх. Але ніхто, ніхто не прийшов одвідати Феджіна. Коли він проходив, в’язні відступили до стіни, щоб ті, що стояли надворі, могли його краще розгледіти: вибух лайки, свисту, крику понісся слідом за ним. Він погрозив кулаком і хотів плюнути їм межи очі, але вартові потягли його за собою довгим темним коридором, освітленим тьмяним світлом лампи, в надра в’язниці.