Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Ви маєте певні папери, – мовив містер Броунлоу, наближаючись до в’язня. – Їх віддав вам на безпечнішу схованку один чоловік… на ймення Монкс.

– Брехня! Брехня! Я не маю жодних паперів! – скрикнув Феджін.

– Не кажіть цього тепер, над краєм могили, – урочисто провадив містер Броунлоу, – повідайте мені, де вони лежать. Ви знаєте, що Сайкс помер, Монкс зізнався, надії на порятунок нема. Де папери?

– Олівере! – скрикнув Феджін, підкликаючи його пальцем до себе. – Ходи, ходи сюди! Я скажу тобі на вухо.

– Я не боюсь, – мовив пошепки Олівер, випускаючи руку містера Броунлоу.

– Папери, – прошепотів Феджін, притягаючи до себе хлопчика, – папери лежать у торбинці, в дірці, видовбаній над комином у передній кімнаті горішнього поверху. Я хочу поговорити з тобою, соколику, дуже, дуже хочу…

– Добре, добре, – відповів Олівер. – Дозвольте мені прочитати одну молитву. На колінах прочитайте разом зі мною тільки одну молитву, і ми будемо говорити до ранку.

– Іди, іди до них, – прошепотів Феджін, штовхаючи Олівера до дверей і дивлячись безтямно перед себе. – Скажи їм, що я заснув, – тобі вони повірять. Ти мене можеш врятувати – візьми мене. Швидше, швидше-бо!..

– О Боже, прости цього нещасного! – заливаючись сльозами, скрикнув хлопчик.

– Добре… добре, це нам допоможе, – провадив Феджін. – Спершу в ці двері… Коли я тремтітиму й здригатимусь, ти не вважай на це, а тільки поспіши… Швидше, швидше, швидше!

– Більше ви не маєте запитань, сер? – спитав тюремник.

– Не маю, – відповів містер Броунлоу. – Якби я міг сподіватися, що він прийде до пам’яті, зрозуміє…

– Ніщо вже не допоможе, сер, – мовив тюремник, похитавши головою. – Краще лишіть його.

Двері камери відчинилися, і вартові ввійшли.

– Поспішай, поспішай! – кричав Феджін. – Обережно, але не так мляво. Швидше, швидше!

Вартові вирвали Олівера з його обіймів і відтягли його назад. З диким криком він почав вириватися і боротися з раптовою силою відчаю; його крик проривався навіть крізь товсті камінні стіни й переслідував їх аж до самого подвір’я.

Але вони від’їхали не одразу. Це жахливе видовище так вразило Олівера, що він мало не зомлів і так ослаб, що якийсь час не мав сили стати на ноги. Тому вони затрималися у в’язниці годину або й більше.

Коли вони вийшли, за брамою в’язниці вже кишіла величезна юрба. Глядачі отаборилися вже давно на підвіконницях з люльками в зубах і з картами в руках, щоб час збігав швидше. В юрбі штовхалися, сварились, жартували… Все говорило про рух і життя, за винятком одного темного силуету, в який уп’ялися всі очі: чорного ешафота, поперечини, мотузки – усього мерзенного знаряддя смертної кари.

Ми вже майже закінчили історію всіх осіб, про яких йшлося у цій повісті. Біографові їх ще залишається подати лише кілька коротких стислих слів.

За три місяці Роза Флемінг та Гаррі Мейлі взяли шлюб у тій самій простенькій сільській церкві, що мала з цього часу стати за місце діяльності молодого пастора. Того самого дня молоде подружжя оселилося в своєму новому привітному гніздечку.

Місіс Мейлі теж оселилась із сином і невісткою, щоб дожити в супокої віку, насолоджуючись найбільшим щастям, що випадає доброчинним людям на старість: спогляданням щастя тих, про кого вони ціле своє життя ніжно піклувалися і кого любили щирим серцем.

Коли з Монксовими заплутаними справами (що ніколи не процвітали ані в його руках, ані в руках його матері) уважно й пильно ознайомилися, то виявилося, що коли поділити нарівно між ним та Олівером лишки батькового майна, яке він собі був загарбав, на кожного з них припаде понад три тисячі фунтів стерлінгів.

За батьківським заповітом, Олівер мав стати єдиним спадкоємцем усього, та містер Броунлоу, не бажаючи позбавляти первака свого покійного друга можливості стати на чесний шлях і поквитувати свої минулі гріхи, – запропонував цей рівний поділ, – і його малий вихованець, звичайно, з радістю пристав на це.

Монкс (він залишив за собою й надалі це вигадане прізвище) узяв свою частку й подався з нею в далекий куток Нового Світу; там він за короткий час розвіяв усі свої гроші, став незабаром на стару стежку і, вчинивши якесь нове шахрайство, опинився у в’язниці. Він просидів там кілька років, де його й звела в могилу його давня хвороба. Решта головних діячів грабіжницької зграї його приятеля Феджіна вмерли так само далеко від їхньої батьківщини.