Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Ніколи ще страшні стіни Ньюгетської в’язниці, що за ними криється не тільки від людських очей, а також занадто часто від їхніх думок, стільки невимовних мук, стільки незбагненного болю, – ніколи ще не бачили вони такої страшної картини. Ті поодинокі перехожі, що, проходячи повз, зупинялися на хвилю перед цими стінами й питали себе, що почував той чоловік, якого має бути повішено завтра, не стулили б очей тієї ночі, якби були побачили його.

З раннього ранку й мало не до півночі невеличкі гуртки людей підходили до віконця у брамі в’язниці й стурбовано запитували, чи не оголошено амністії або пільги. Діставши бажану відповідь, вони поспішали з приємною звісткою до юрби, що збиралась на вулиці; люди тикали пальцями на двері, крізь які мав з’явитися злочинець, показували, на якому місці буде поставлено ешафот, і неохоче розходилися, яскраво уявляючи собі картину, що мала відбутися незабаром. Поволі юрба розійшлася, і протягом цілої години, глупою порою ночі, на темній мовчазній вулиці все завмерло.

На майдані перед в’язницею прибрали місце, всі проходи обвели міцними, помальованими чорною фарбою бар’єрами, щоб стримати навалу юрби, коли перед брамою в’язниці з’явилися містер Броунлоу й Олівер з дозволом від шерифа відвідати засудженого. Їх негайно запросили до почекальні.

– Хіба панич піде теж з вами, сер? – спитав тюремник, що мав їх відвести до камери. – Не годиться дитині бачити такі речі.

– Звичайно, не годиться, мій друже, – відповів містер Броунлоу, – але справа, в якій я прийшов сюди, стосується саме до цього хлоп’ятка; він бачив злочинця за розквіту його ганебної діяльності, й тому хай побачить його і тепер, навіть коли це заподіє йому певного страху і страждання.

Вони перекинулися цими кількома словами, стоячи осторонь, і Олівер їх не почув. Тюремник доторкнувся до капелюха й, глянувши з цікавістю на дитину, відімкнув перед ними протилежні двері з ґратами і повів їх темними покрученими переходами до камер.

– Тут він має пройти, – мовив тюремник, зупинившись у якомусь темному коридорі, де двоє робітників мовчки щось майстрували. – А ось звідціля видно двері, куди він вийде.

Тюремник повів їх до облицьованої камінними тафлями кухні, де у великих мідних казанах варилася страва для в’язнів, і показав на двері. В стіні було плетене віконце, крізь яке доносився звук чоловічих голосів, стук молотків, гуркіт дощок: то споруджували ешафот.

Вони поминули ще кілька переходів з міцними перегородками, які їм відчиняли щоразу зсередини, вийшли на подвір’я, зійшли по вузеньких сходах нагору й опинилися в довгому коридорі з цілою низкою замкнених дверей по ліву руку. Залишивши їх, тюремник підійшов до одних дверей і постукав у них своїм ключем. Пошептавшись з ним, обидва вартові вийшли, потягуючись, у коридор, очевидно, дуже втішені, що можуть хоч на хвилину спочити душею. Тюремник увійшов до камери, а за ним і відвідувачі.

Засуджений сидів на камінній лаві, безсило хитаючись на своєму місці; це було не людське обличчя, це був зацькований звір. Думки його витали, мабуть, десь далеко в минулому, бо він бубонів якісь невиразні слова і начебто й не помітив своїх гостей або, може, вони здалися йому частиною його привиджень.

– Молодчага Чарлі, добре втнув, – бубонів він. – А Олівер теж, хоч куди… правдивий джентльмен… фути-нути… відведіть його спати – геть!

Тюремник узяв Олівера за другу руку й, заспокоївши його, мовчки глянув на в’язня.

– Відведіть його спати – геть! – кричав Феджін. – Чуєте ви там?!. Він… він… так через нього це все сталося… Не варт було брати грошей, щоб викохати таку гадюку… Біллі, переріж пельку Болтерові… чуєш, дівку покинь… Всади йому ножа в саму пельку, так щоб голову стяти!

– Феджіне, – мовив тюремник.

– Це я, – озвався старий, і враз уся постать його перетворилась: це був знову той самий пильний слухач, що напружено ловив кожне слово судді. – Я старий чоловік, мілорде; дуже-дуже старий чоловік…

– До тебе прийшли, тебе хочуть, здається, про щось розпитати, – провадив тюремник, примушуючи його рукою сісти. – Феджіне, Феджіне! Скажи: ти людина, чи ні?

– Недовго ще нею буду, – одказав той, підносячи вгору обличчя, на якому не було нічого, крім люті й жаху. – Забий їх, забий їх усіх. Вони не сміють мене катувати.

Помітивши нараз Олівера й містера Броунлоу, Феджін здригнувся, притиснувся до самої стіни в кутку й спитав, чого треба від нього цим людям.

– Не бійся, – відповів тюремник, втримуючи його на місці. – Питайте швидше, сер, тільки швидше, бо він щораз дужче шаліє.