Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

До трупа він ще не повертався спиною ані разу, ані на мить. Закінчивши всю цю процедуру, він так само відступив до дверей, не спускаючи очей з убитої, і потяг за собою пса, щоб той, бува, знову не забрьохався в кров і не підвів його на вулиці.

Сайкс тихо зачинив за собою двері, замкнув їх, поклав ключа до кишені і вийшов на свіже повітря.

Він перейшов на протилежний тротуар і глянув на вікно, щоб упевнитися, чи не видно було знадвору того, що діялося в кімнаті. Але ні: на вікні висіла так само нерухомо фіранка, що її хотіла відхилити Нансі, щоб пустити в кімнату денне світло, якого їй вже не судилось побачити. Труп лежав під вікном. Сайкс це знав. О, яким яскравим промінням заливало сонце те місце…

Це була одна мить – на вулиці Сайксові одразу мов світ розв’язався. Він свиснув на собаку і подався геть нетвердою ходою, не знаючи, куди йти. Він пішов повз Айлінгтон, потім нагору до Гайгета, поминув пам’ятник Веллінгтону, звернув униз по Гайгет-Хілл, але на півдорозі звернув праворуч на вузеньку стежечку, що повилася просто полем повз Кен-Вуд; так він вийшов до Гемпстед-Гет. Звідтіля, спустившись у яр до Вел оф Гелез, знову зійшов нагору, перейшов через шлях, що з’єднує Гемпстед з Гайгет, і пішов далі навпростець. Діставшись так до полів Норд-Енда, він ліг під якимсь тином заснути.

Спав він недовго і знову подався битим шляхом назад до Лондона, потім знову завернув назад, знову пройшов уперед через ту саму місцевість, куди був спочатку простував, – тільки іншою стороною; він довго блукав і кружляв полями й лугами, лягав спочити у затінку, знову підводився, йшов шукати якогось іншого місця, лягав там і знову зривався й ішов світ за очі.

Його мучили голод і згага, але він не знав, куди йти, треба було б зайти до якогось трактиру десь поблизу, та й щоб в не дуже людному місці; найкраще податись до Гендона: недалеко й не при битому шляху, і Сайкс звернув у той бік. Він то кидався бігти щосили, то з якоїсь незрозумілої причини раптом укорочував ходу й плентався, ледве переставляючи ноги, а то й зовсім зупинявся біля якоїсь огорожі і починав недбало оббивати ціпочком з неї листя. Коли він дістався до містечка, йому стало ввижатися, що всі, всі чисто, навіть малі діти, що гралися на вулицях перед своїми хатами, дивляться на нього з підозрою, і він знову круто завернув назад, не наважуючись навіть зайти до крамниці й купити собі якихось харчів або випити пива, хоч іще з самого вечора не мав ані ріски в роті. Він вийшов з містечка і знову почав блукати навмання белебнями, порослими вереском, сам не знаючи, куди йти.

Так він обійшов кільканадцять миль і знову повернувся назад. Минув ранок, минув південь, сонце схилялося вже на захід, а вбивець блукав шляхами, стежками й полями і щоразу повертався на те саме місце. Нарешті він звернув і інший бік і подався до Гетфілда.

Лише о дев’ятій годині вечора стомлений, змучений мандрівець дістався разом із своїм закривілим здороженим псом до невеличкого містечка, що лежало під горою. Вони зійшли в долину повз церкву, подалися нишком вузенькою темною вуличкою і натрапили на вогники шинку. Навкруг огнища з квартами пива сиділо кілька селян. Вони посунулись, щоб дати місце подорожньому, але той забрався у найтемніший куток і, не озиваючись ні до кого, почав мовчки підживлятися на самоті – чи то, вірніше, в товаристві свого пса, якому він кидав час од часу шматки м’яса.

Селяни, що зійшлися до шинку погомоніти на дозвіллі, розмовляли про свої місцеві господарські справи; набалакавшись про це досхочу, вони почали сперечатися, скільки років було тому чоловікові, що його ховали минулої неділі; молодші селяни казали, що він був старезний дід, а старші доводили, що він був ще зовсім молодий. Якийсь білий як молоко дідусь запевняв, що він був не старший за нього й міг би любісінько прожити ще з добрих десять-п’ятнадцять літ, аби берігся, а то він був бач який необачний.

Розмова точилася тихо, сумирно, в ній не було нічого підозрілого й непевного; ніхто не звертав уваги на Сайкса, ніхто його не турбував. Заплативши за свою вечерю, він знову отаборився у своєму темному кутку і вже почав навіть куняти. Коли нараз гучний голос якогось нового гостя збудив його.

Це був сільський розносник, сміхун-хлопчина і трохи шарлатан; він ходив по всій околиці з великим козубом за плечима і торгував брусками, ремінцями, бритвами, милом, маззю для чобіт, ліками для собак та коней, дешевими парфумами, різною косметикою тощо. Він увійшов з веселим сміхом, балясами, побрехеньками, жартами й дотепами власного виробу, що викликали одразу щирий, веселий регіт селян. Повечерявши, він розкрив свою чарівну скриньку й вирішив з’єднати приємне з корисним.