Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– На! – мовив він, кладучи клунок на стіл. – Сховай його та гляди використай якнайкраще. Набрався я з ним чимало клопоту; думав упоратися на три години раніше.

Феджін узяв клунок, замкнув його до шафи й мовчки повернувся на своє місце, не зводячи з Сайкса весь час очей; але тепер, коли він сів просто супроти грабіжника, його очі впилися в саму його душу, а губи так тремтіли й обличчя так перекосилося з внутрішньої тривоги, що той мимоволі відкинувся назад і глянув на нього із справжнім жахом.

– Що з тобою? Чого це ти витріщився так на мене? – скрикнув він.

Феджін підніс угору свою правицю й погрозив тремтячим кощавим пальцем; злість так душила його, що він втратив на хвилину здатність говорити.

– Прокляття! – схвильовано пробубонів Сайкс, намацуючи щось у себе за пазухою. – Він таки справді сказився. Треба стерегтись!

– Ні, ні, – заспокоїв його Феджін, спромігшись нарешті на слово. – Це… це не тобі, Біллі. Ти… ти нічим не завинив.

– Ага, справді? – мовив Сайкс, похмуро дивлячись на нього й перекладаючи свого пістоля до ближчої кишені. – Ну, то, значить, це щастя котрогось із нас… тільки не знаю, кого саме.

– Коли я тобі розкажу все, Біллі, то тобі припече ще дужче, – відповів Феджін, підсовуючись ближче.

– Невже? – недовірливо зауважив грабіжник. – Та швидше-бо! Поспішай, а то ще Нансі чого доброго подумає, що я вже пропав.

– Що ти пропав! – скрикнув Феджін. – Та вона вже давно обміркувала це про себе.

Сайкс здивовано зазирнув Феджінові в вічі, але не прочитавши в них відповіді, схопив його за комір своєю величезною лапою і струсонув його з усієї своєї ведмежої сили.

– Говори! Чуєш? А то я з тебе твій дух видушу, – прошипів він. – Роззяв пащеку й говори до пуття. Говори, шолудивий собако, говори!

– Даймо, що цей парубок… – почав Феджін.

Сайкс круто обернувся в той бік, де лежав Ной, немов допіру помітивши його присутність, а потім знову глянув на Феджіна.

– Ну, що далі? – мовив він.

– Даймо, що цей парубок стежить за нами, виказує на нас усіх… даймо, що він знюхався для цього з якимись людьми, призначив їм побачення на вулиці, змалював їм, як ми виглядаємо, змалював їм усі прикмети кожного з нас зокрема й виказав їм місце, де ми всі сходимось і де нас можна найкраще застукати. Даймо, що він це все зробив, а до того виказав одну нашу справу, в якій ми всі до певної міри зацікавлені, – вважай, що зробив він це з власної доброї волі, з власної примхи, ніхто його за язика не тягнув, не злапав, не стояв з ножем коло горла, не засаджував на хліб і на воду, не вимотував душі попівською балаканиною, – ні, уяви собі, що йому просто ні з того ні з сього заманулося нишком вимикатися з хати й розважати душу саме з тими людьми, яким ми всі як сіль в оці. Чуєш, чуєш, що я кажу? – скажено скрикнув Феджін, і з очей йому аж іскри посипались. – Даймо, що він це все вчинив – що тоді?!

– Що тоді? – з жахливим прокльоном перепитав Сайкс. – Тоді, якби я застав його ще живим, я б розчавив йому черепа своїм підкованим залізом закаблуком на стільки шматків, скільки в нього волосинок на голові.

– Ну а що, коли б це зробив я? – вискнув тремтячим голосом Феджін. – Що, коли б це зробив я, я, що знаю так багато про всіх, я, що міг би загнати на шибеницю силу людей, опріч себе самого?

– Не знаю, що б я зробив, – відповів Сайкс, стискаючи зуби й полотніючи від самої думки про таку можливість. – Я, мабуть, накоїв би такого лиха у в’язниці, що мене б закували з ніг до голови в кайдани, а якби нас поставили на зводи, то я накинувся б на тебе на суді й на очах у всіх розтоптав би твій мозок. У мене набралося б стільки сили, – пробубонів він, хитаючи своєю кремезною залізною рукою, – що я розчавив би твій череп так, немовби через нього переїхали навантажені бендюги.

– Ти б це напевне зробив?

– Напевне. Хочеш спробувати?

– А якби це зробив Чарлі, Проноза, Бетсі чи…

– Байдуже хто, я б з кожним так розквитався, – нетерпляче гукнув грабіжник.

Феджін глянув пильно йому в вічі й, зробивши знак рукою мовчати, схилився до Ноя, що спав долі край його ніг, і почав його трясти за плечі. Сайкс витягнувся вперед на дзиґликові, упершися руками об коліна, здивовано очікуючи, чим скінчаться всі ці заходи.

– Болтере, Болтере! Ач, бідолаха, як він натомився! – мовив помалу, з притиском на кожному слові Феджін, знову скидаючи на Сайкса оком і з диявольською насолодою передбачаючи те, що мало зараз статися. – Він, бідолашний, натомився, слідкуючи так довго за нею, за нею, Біллі.