Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Леді, леді моя, любий чистий мій янгол, – скрикнула Нансі, падаючи навколішки, – ви перша озвалися до мене такими милосердними словами! Може, якби я почула їх багато літ тому, вони були б врятували мене від гріха й недолі, але тепер уже пізно, пізно, пізно!

– Ніколи не пізно покаятись й спокутувати старе, – одказала Роза.

– Пізно, пізно! – скрикнула Нансі, ламаючи у відчаї руки. – Тепер я вже не зможу залишити його! Я не можу заподіяти йому смерть власною рукою.

– Але чому? Чому? – спитала Роза.

– Тоді йому кінець! – скрикнула дівчина. – Якби я розказала іншим те, що ви чули допіру, якби їх усіх заарештували, то ніщо, ніщо не врятувало б його від смерті. Він найзавзятіший з них і такий жорстокий.

– Хіба ж можна відмовлятися заради такої людини від надії на майбутнє і порятунку? Це безумство!

– Не знаю, що це, – одказала дівчина, – я тільки знаю, що так воно є і не тільки зі мною одною, а й з сотнями інших таких самих пропащих істот, як я. Я мушу повернутись. Може, це кара Божа за всі мої гріхи – не знаю; дарма, що я зазнала від нього стільки горя, образ і страждання – мене тягне до нього; мені здається, що коли б я навіть напевне знала, що загину від його руки, – я б усе-таки повернулась до нього.

– Що ж мені робити? Я не можу відпустити вас так від себе! – скрикнула Роза.

– Ні, леді, ви повинні мене відпустити, і ви відпустите мене, я це знаю, – мовила підводячись дівчина. – Ви не примусите мене залишитись, ви не скористаєтеся з того, що я повірила у вашу добрість і не зажадала від вас жодних обіцянок, як могла б це зробити.

– То що ж я можу вдіяти? Нащо ви мені тоді це казали? – відповіла Роза. – Таємницю цю треба розкрити, бо, якщо ніхто, крім мене, не знатиме її, то це ж не врятує Олівера, про якого ви так турбуєтесь.

– Мабуть, серед ваших знайомих є якийсь добрий пан, на якого ви можете звірити цю таємницю. Може, він вам щось і порадить, – заперечила Нансі.

– Але де ж я вас знайду в разі потреби? – спитала Роза. – Я не намагаюсь дізнатися, де живуть ці жахливі люди, але призначте мені певний час і місце, де я могла б, мов ненароком, зустріти вас.

– А чи обіцяєте ви мені не зрадити моєї таємниці і прийти самі або з тією одною особою, що знатимете її? – спитала дівчина.

– Обіцяю, як перед Богом, – урочисто відповіла Роза.

– Гаразд, то щонеділі від одинадцятої до дванадцятої години ночі я ходитиму по Лондонському мосту, коли буду ще жива, – відповіла не вагаючись Нансі і швидко пішла до дверей.

– Постривайте хвилину, – затримала її Роза, – подумайте ще востаннє про себе саму, ви ж можете врятуватися. Ви маєте право вимагати від мене допомоги не тільки як віддяку за це повідомлення, але ще більше як безпорадна, безщасна жінка. Невже ви волієте повернутись назад до цієї грабіжницької зграї й до цього чоловіка, коли ваше одне-єдине слово може все змінити? Яка сила пориває вас туди, що вабить вас до страждання! О, невже у вашому серці не знайдеться струни, що відгукнулася б на мої слова? Невже у вашій душі не залишилося нічого, що б повстало проти цього жахливого засліплення?

– Коли такі молоді, добрі, хороші леді, як ви, віддадуть комусь своє серце, – твердо відповіла Нансі, – то кохання може завести їх дуже далеко – так, так, навіть таких панночок, як і ви, що мають родину, друзів, кавалерів – усе, все на світі, що скрашує їхнє життя. Але коли така жінка, як я, єдиний притулок якої – гробове віко, єдиний друг у хвилю недуги чи смерті – доглядачка з богадільні, коли така жінка полюбить якогось чоловіка і дасть йому заповнити все її злиденне спустошене серце, що протягом усього її клятого життя не знало теплого слова, то хіба ж може вилікувати її що-небудь у світі? Ні, ніщо, ніколи! Пожалійте нас, добра леді, пожалійте нас за те, що з усіх жіночих почуттів у нас залишилося тільки одне-єдине, та й те, замість бути нашою втіхою і гордістю, є для нас джерелом нових страждань і злигоднів. Така наша жорстока доля.

– Може, ви візьмете від мене трохи грошей, що дадуть вам змогу прожити чесно – принаймні до нашої зустрічі? – мовила Роза, помовчавши трохи.

– Ані пенні, – одказала Нансі, махнувши рукою.

– Не відвертайтесь від мене, не відкидайте всіх моїх зусиль стати вам у пригоді, – мовила ласкаво Роза, підходячи до неї, – вірте мені, я щиро хочу вам бодай чим-небудь допомогти.

– Ах, якщо ви хочете допомогти мені, леді, то візьміть зараз моє життя, – відповіла Нансі, ламаючи руки, – мені ще ніколи, ніколи не бувало так гірко, як сьогодні, від думки, що я таке; мені було б легше вмерти тут, аніж у тому пеклі, де пройшло все моє життя. Хай буде над вами завжди благословення Боже і хай пошле він вам стільки щастя, скільки сорому й ганьби припало на мою голову.