Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

У темному заулкові, яким вона простувала до головних вулиць, вартовий оповістив криком пів на десяту.

– Давно вже било половину? – спитала вона його.

– За чверть години битиме десята, – відповів чоловік, освітлюючи її обличчя ліхтарем.

– А йти туди щонайменше годину, – прошепотіла Нансі і швидко побігла вперед.

У вузьких темних заулках, куди вона поспішала, навпростець від Спіталфілду до Вест-Енду вже замикали крамниці. Ударила десята. Нансі ще надолужила. Вона бігла тепер духом по вузеньких нерівних тротуарах, розштовхуючи ліктями перехожих і проскакуючи під самими мордами коней на найлюдніших перехрестях, де цілі юрми народу стояли, вижидаючи, коли можна буде перейти на другий бік.

– Якась божевільна! – казали люди, дивлячись їй услід. А вона все неслась уперед, ні на що не зважаючи.

В аристократичнішій частині міста людей на вулицях було значно менше, і тому швидкий біг Нансі звертав на себе більшу увагу перехожих. Дехто навіть пускався за нею швидким кроком, немов цікавлячись, куди ця жінка так поспішає, інші зупинялись і дивились їй услід, дивуючись, як це в неї вистачає духу бігти так прудко. Але всі ці люди потроху повідставали від неї, і коли вона дісталася нарешті до однієї спокійної елегантної вулиці поблизьку Гайд-парку й зупинилася перед фешенебельним готелем-пансіоном, освітленим яскравим світлом ліхтаря, вона вже була сама.

Пробила одинадцята година. Нансі зробила кілька нерішучих кроків, наче вагаючись, що чинити, але звук дзиґарів поклав край її боротьбі, і вона увійшла до передпокою.

Швейцара на дверях не було, і вона похапливо й нерішуче пішла до сходів.

– Гей, молодице, кого вам тут треба? – мовила якась добре вдягнена жінка, визираючи з-за дверей.

– Мені треба бачити одну пані, що тут живе, – відповіла Нансі.

– Пані! – скрикнула жінка й сердито зирнула на неї. – Яку саме пані вам треба?

– Міс Мейлі, – одказала Нансі.

Служниця, що тим часом розгледіла вже гострим оком незнайому, відповіла їй на це лише зневажливим поглядом і гукнула слугу, не бажаючи, очевидно, заходити з нею в балачки. Нансі повторила своє прохання.

– Про кого я маю доповісти міс Мейлі? – спитав слуга.

– Вони мого прізвища все одно не знають, – відповіла Нансі.

– Ну а в якій справі ви прийшли – вони знають?

– Не знають ні того, ні другого, – одказала дівчина, – я мушу бачити їх сама віч-на-віч.

– Ще чого! – мовив чоловік, штовхаючи її до дверей. – Годі, геть звідціля, небого, щоб вашого духу тут не було!

– Не діждете! Своєю охотою не піду! – скрикнула Нансі із серця. – А щоб ви знали, то ви мене й удвох не подужаєте. Невже тут не знайдеться й однієї доброї душі, що згодилась би виконати таке просте прохання безталанної жінки? – скрикнула вона, озираючись навколо.

Цей болючий поклик зворушив добросердого кухаря, що разом з іншою челяддю споглядав усю цю картину.

– А чого б вам не послухати її, Джо? Адже язик не всохне, – мовив він, виступаючи наперед.

– На якого біса? – відповів слуга. – Невже ви гадаєте, що панночка згодяться пустити до себе таку дівку?

Цей натяк на підозрілу мораль Нансі викликав цнотливе обурення вертких покоївок, і вони одноголосно із запалом заявили, що така пропаща приблуда ганьбить їх жіночу стать, і рішуче зажадали, щоб їй негайно дали по потилиці й викинули в канаву.

– Про мене, робіть, що хочете, – звернулася знову до чоловіків Нансі, – але спершу зробіть те, що я вас прошу: прошу вас, перекажіть молодій леді моє прохання.

Добросердий кухар знову заступився за Нансі, і кінець кінцем перший слуга згодився довести до відома панни про неї.

– Ну а що ж я маю казати? – спитав він, занісши ногу на сходи.

– Скажіть, що одна молода жінка дуже, дуже бажає поговорити віч-на-віч з міс Мейлі, – відповіла Нансі, – і що з її перших слів панночка зрозуміють, чи варто вислухати її до кінця, а чи вигнати її геть як шарлатанку.

– Гаразд, але ви щось такого наговорили… – нерішуче мовив слуга.

– Перекажіть моє прохання і принесіть мені відповідь – і край, – твердо одказала Нансі.

Слуга побіг нагору, а дівчина залишилася внизу, бліда, схвильована, і з тремтячими губами слухала ущипливі образи, якими дуже голосно картали її цнотливі покоївки.

Обурення їх ще збільшилось, коли слуга покликав дівчину нагору до панни.

– Хіба кому на цьому світі потрібна чеснота? – мовила одна покоївка.

– Мідь, мабуть, краща за золото, – додала друга.

Третя зауважила з презирством, «які тепер леді на світі», а четверта знизала плечима й закінчила гнівний присуд цнотливих Діан обуреним викриком: «чистий сором!», і всі троє підхопили його за нею.