Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Чи від сліз їй легше стало, чи вся безнадійність її становища нараз розкрилася перед її очима – не знати, тільки вона круто повернула й кинулась бігти, може, щоб нагнати згаяний час, а може, щоб утишити бурхливий вир власних думок. Так вона незабаром добігла до будинку, де на неї чекав грабіжник.

Навіть якщо в її обличчі й було щось збентежене, коли вона з’явилася додому, то Сайкс цього все одно не помітив; він тільки спитав, чи є гроші, і, дізнавшись, що все гаразд, щось задоволено пробубонів і, прилігши знову на подушку, повернувся на другий бік і поринув у солодку дрімоту.

На щастя, завдяки отриманим грошам Сайкс другого дня мав стільки клопоту з їжею й питвом, і смачні ситі страви так погамували його сваркий настрій, що в нього не було ані часу, ані навіть бажання ставитися занадто критично до поводження Нансі. Треба було Феджінових рисячих очей, щоб одразу спостерегти з її дуже характерного нервово-замисленого стану, що в ній відбувається якась надзвичайна душевна боротьба і що вона зважилася на якийсь рішучий одчайдушний вчинок. Але Сайкс не мав такої чутливості і такого тонкого нюху, та й взагалі душевна тривога виливалася в нього тільки в лайку і в бійку, а до того, як ми вже зазначили, він перебував того дня в особливо хорошому гуморі, – отже, чудна поведінка Нансі не впала йому зовсім в око, і взагалі він звертав на неї так мало уваги, що, коли б вона навіть не стримувала свого хвилювання, воно все одно не викликало б у нього жодних підозрінь.

Що далі, то хвилювання Нансі щораз дужче зростало, а надвечір вона вже собі місця не могла знайти. Вона сиділа біля ліжка Сайкса, не маючи сили дочекатись, поки він уп’ється вщент і засне; щоки її були такі бліді, а очі горіли таким чудним вогнем, що навіть Сайкс це мимоволі помітив.

Знесилений гарячкою, він лежав, розвалившись на ліжку, і дудлив джин, щоб хоч трохи втишити внутрішній пал; простягнувши до Нансі втретє чи вчетверте порожню склянку за новою порцією, він нараз помітив її надзвичайну блідість.

– Щоб я пропав, що це з тобою? – мовив він, спираючись на лікоть і пильно вдивляючись їй у вічі. – Ти мов допіру з могили встала! Що там знов?

– Нічого, – відповіла дівчина, – нічого. Чому ж це ти на мене вовком дивишся?

– Знову якісь дурощі? – скрикнув Сайкс, боляче сіпнувши її за руку. – Що це, трясця твоїй матері, значить? Що це таке? Про що ти думаєш?

– Про багато речей, Біллі, – відповіла дівчина, здригаючись, і провела рукою по очах. – Ет, к бісу все! Хіба я знаю!

Силувана веселість її останніх слів, здається, справила на Сайкса більше враження, аніж її попередній дикий, скам’янілий погляд.

– А я знаю, що це таке, – мовив Сайкс, – якщо до тебе теж не прилипла гарячка, то… запахло порохом. Чи не забрала ти собі часом в голову… – Та ні, в дідька! Ти цього не зробиш!

– Чого? – спитала дівчина.

– Ні, ні, – бубонів про себе Сайкс, не зводячи з неї очей, – така вірна дівка цього не зробить, а то я б їй перерізав пельку ще три місяці тому. Мабуть, на неї гарячка напала – ось і все!

Заспокоївши цим себе, Сайкс спорожнив до дна склянку й, добре вилаявшись, зажадав ліків.

Нансі швиденько скочила, обернувшись до нього спиною, налила ліків у чарочку й напоїла його мов маленького.

– А тепер сядь біля мене і губ не копиль, – наказав їй грабіжник, – а то я твою пику так розквашу, що ти її сама не впізнаєш, як до розуму прийдеш.

Дівчина послухалася. Стиснувши її руку, Сайкс впав на подушку, не спускаючи своїх осоловілих очей з її лиця. Дрімота хилила його: його повіки заплющувалися, він перевертався, ворушився, кліпав очима, засинав на кілька хвилин, потім з жахом схоплювався і дивився несамовитим, шаленим поглядом уперед і нараз в одну з цих хвилин збурення, мов важкий лантух, плюхнув горілиць на подушку і заснув глибоким непробудним сном.

Його стиснуті пальці випустили поволі Нансину руку, рука його безсило звисла, і все його величезне тіло мов заціпеніло в глибокому забутті.

– Здається, лавданум [3]  Настоянка з опіуму. уже допоміг, – прошепотіла дівчина, обережно підводячись, – я вже, може, й так запізнилась.

Вона швиденько напнула на плечі хустку, вдягла капелюшка, полохливо озираючись навколо, мов не звірялася на сон-зілля і з жахом чекала ось-ось відчути на собі важкий дотик залізної руки. Але – ні, все було тихо. Вона підійшла навшпинячки до ліжка, поцілувала коханого в губи, нечутно відімкнула й замкнула за собою двері й кинулася притьмом на вулицю.