Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Місце дії – притулок.

– Є.

– Час – ніч.

– Так.

– Дія відбувається в паскудній дірі – кат його знає, в якій саме частині вашого притулку, де злиденні недобиті повії дають життя своїм вибрудкам і, залишаючи їх на шию парафії, закопують часто свій сором у могилі.

– Ви, мабуть, маєте на увазі поліжничий покій? – спитав містер Бембль, що ледве встигав стежити за бурхливим потоком слів незнайомого.

– Так! – сказав той. – І там народився хлопець?

– Еге, скільки там тих хлопців народилося! – зауважив містер Бембль, безнадійно хитаючи головою.

– Та щоб вони вам усі повиздихали! – скрикнув незнайомий. – Я кажу не про всіх, а про одного: святого та божого, блідого мазунчика, якого віддали до трунаря в науку (чом він, ірод, там собі труни не змайстрював і не поклався в неї), а потім, як казали, втік до Лондона.

– Ага, так це ви про Олівера?! Про малого Олівера Твіста? – скрикнув містер Бембль. – Щоб я його не запам’ятав! Та такого впертого мерзотника…

– Мене цікавить не він, про нього я вже досить чув, – обірвав незнайомий його обурену тираду про Оліверові гріхи, – мене цікавить одна жінка, та стара відьма, що доглядала його матір, – де вона?

– Де вона? – перепитав Бембль, якому пунш розв’язав язика. – Де вона – не скажу… Там, куди вона пішла, немає поліжничого дому, і тому наша повитуха залишилася там, мабуть, без роботи.

– Що це означає? – суворо спитав незнайомий.

– Це означає, що вона померла минулої зими, – одказав містер Бембль.

Почувши це, незнайомий пильно глянув на нього й занімів, не зводячи з нього очей; він сидів так довго, поринувши, очевидячки, в якусь глибоку задуму, бо з часом погляд його став якийсь неуважний і далекий. Здавалося, що він сам не знає, що принесла йому ця новина: радість чи горе? Але нарешті він зітхнув, наче з полегшенням, і, відвернувши очі від містера Бембля, недбало зауважив, що зрештою це йому байдуже; з цими словами він підвівся, щоб іти, але містер Бембль умів теж на хитрощах ходити й одразу збагнув, що перед ним незрівнянна нагода дорого перепродати таємницю своєї кращої половини.

Він чудесно пам’ятав той вечір, коли померла стара Саллі, всі події тієї днини врізалися йому в пам’ять з найдрібнішими подробицями – адже ж саме тоді він освідчився місіс Корней! Досі він так і не почув від неї про таємницю старої Саллі, єдиним передсмертним свідком якої вона була, але з різних балачок він довідався досить доволі, щоб зрозуміти, що таємниця ця стосувалася якоїсь події, що трапилась на той час, коли повитуха ходила за Олівера Твіста матір’ю. Ця згадка блискавицею промайнула в голові містера Бембля, і він дуже таємничо повідомив чужинця, що перед самою смертю старої поторочі одна жінка була з нею віч-на-віч і що, на його думку, вона могла б подати йому деякі відомості щодо цікавої для нього справи.

– А як же я її знайду? – скрикнув, забуваючись, незнайомий, і видно було, що ця новина збудила в ньому з новою силою його колишній острах і сумніви.

– Лише через мене, – відказав містер Бембль.

– Коли?

– Завтра.

– Тоді о дев’ятій вечора, – мовив незнайомий і, відірвавши клаптик паперу, накреслив на ньому тремтячим письмом, що свідчив про його велике хвилювання, адресу якогось відлюдного закутка на березі річки.

– Приведіть її до мене о дев’ятій вечора. Само собою, що язиком анітелень, – а втім, вам це краще знати – для вас це теж безпечніше.

З цими словами він вийшов до буфету й, заплативши за пунш, досить холодно зауважив містерові Бемблю, що їм не по дорозі. На прощання він нагадав ще раз про призначену годину побачення й без дальших церемоній подався геть.

Містер Бембль глянув на записочку з адресою; на ній не було жодного прізвища; незнайомий не встиг ще далеко відійти, й він кинувся йому навздогін.

– Чого вам треба? Вистежувати мене хочете, чи що? – скрикнув чужинець і швидко обернувся, почувши дотик до свого плеча.

– Я хочу тільки знати, кого мені там питати? – відповів Бембль, показуючи на анонімну адресу.

– Монкса! – буркнув невідомий і подався геть швидким кроком.

Це було літнього, млосного й темного вечора. Облогові хмари, що ввесь день громадилися купами на небі, заволокли його тепер густою, суцільною заслоною; важкі краплі дощу, провісниці близької бурі, вже дзвінко капотіли по дахах, коли панство Бембль, залишивши за собою головні вулиці містечка, збочило до невеличкого убогого передмістя з напівзаваленими, зруйнованими халупами, що лежало миль із півтори за містом на гнилому мочаристому узріччі.