Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Одного разу, коли Роза сиділа сама в їдальні, до кімнати ввійшов Гаррі Мейлі і трохи схвильовано й нерішуче попрохав у неї кілька хвилин на коротку розмову.

– Це… це… лише кілька слів, Розо, – мовив він, підсовуючи до неї своє крісло. – Те, що я хочу вам сказати, для вас, мабуть, не таємниця – ви помітили, ви мусите знати про наймиліші мрії мого серця, хоча уста мої їх ще ніколи не промовляли.

Роза дуже зблідла, скоро Гаррі увійшов, але це, може, було лише наслідком її недавньої хвороби; у відповідь вона лише нижче нагнула голову й мовчки, чекаючи на його дальші слова, схилилася до квітів, що стояли поруч.

– Мені… мені слід було б уже давно від’їхати звідси, – мовив Гаррі.

– Так, звичайно, – одказала Роза, – даруйте мені, що я це кажу, але я теж жалкую, що ви цього не зробили раніше.

– Мене прикликало сюди найгірше, найтяжче в світі – страх втратити кохане створіння, що до нього линуть усі мої бажання і надії, – палко почав молодий джентльмен. – Ви вмирали, ваша душа тріпотіла між землею і небом. Ми знаємо, що коли хвороба підтинає молоде, прекрасне, добре створіння, його чиста душа поривається повернутися назад до своєї ясної оселі, до тихого пристановища вічного спокою, ми знаємо, що, на болючий жаль, найкращі, найпрекрасніші з нас занадто часто в’януть не розквітнувши.

Від цих слів хорошій дівчині навернулися на очі сльози, одна сльоза скотилася по її щоці й упала в келишок квітки, і від цього мов сама квітка забарвилась. Здавалося, немов юне серце дівчини прагнуло до природного єднання з найпрекраснішим витвором природи.

– Так, душа прекрасного й безвинного створіння тріпотіла між життям і смертю, – палко провадив Гаррі. – О, Розо, Розо, знати, що ви танете, мов прозора тінь, мов відблиск якогось небесного сяйва, не мати жодної надії, що ви залишитеся на нашій нудній, сумній землі, і все ж таки всупереч цим усім думкам молитися, благати, щоб ви залишилися для тих, хто любить вас, – ні, це були нестерпні надмірні тортури! Але вони шарпали моє серце день і ніч. І вони здіймали в мені такий бурхливий потік сумнівів, зневіри й егоїстичних жалів – такий жах, що ви вмрете, не дізнавшись навіть, як щиро всім серцем я вас кохаю, – що всі думки й почуття мутилися в моїй душі і я втрачав розум. Ви видужували. День по дню – ні, година за годиною до вас прибувала якась нова крапля здоров’я і, змішуючись з тоненьким усохлим струменем життя, що ледве-ледве ще бринів у вашому тілі, перетворювала його на повноводний буйний потік. Я стежив за вами, як ви поверталися мало не від видимої смерті до життя, очима, засліпленими палкою тривогою і глибоким коханням. Не кажіть мені, що ви хотіли б позбавити мене цих почуттів. Од них моє серце стало добрішим і чулішим до всього людства.

– Я хотіла сказати зовсім не те, – мовила крізь ридання Роза, – я тільки хотіла сказати, що ви мусили виїхати звідси, щоб знову повернутися до тих високих змагань, що вам личать і яких ви достойні.

– Для мене є лише єдине змагання, достойніше найдостойнішого з людей: це боротьба за таке серце, як ваше, – одказав Гаррі, беручи її за руку. – Розо, моя, моя єдина кохана Розо! Я люблю вас уже давно: я сподівався здобути слави й тоді гордо повернутися додому і сказати вам, що я домагався її, аби тільки поділити її з вами; я мріяв про те, як я вам розкажу в цю щасливу хвилину про ті численні докази мого ще колись юнацького кохання і зажадаю вашої руки немов на підставі якоїсь давньої мовчазної угоди; ця хвилина не настала; слави я не здобув, мої юнацькі мрії не здійснились; але я стою тепер перед вами незнаний, нікому невідомий і пропоную вам своє серце, що ввесь час належало вам, і віддаю до ваших рук усе своє життя: воно залежить від ваших слів, від вашого вироку.

– Ви завжди були добрі й шляхетні, – відповіла Роза, намагаючись побороти своє хвилювання, – і коли ви вірите, що я не бездушна й не невдячна, то вислухайте, що я вам скажу.

– Це значить, що я мушу домагатися стати гідним вас – так, так, моя кохана Розо?

– Це значить, – відповіла Роза, – що ви мусите забути мене. Забути мене не як старого, щирого друга, що вірно вас любить, – ні, це було б мені занадто гірко, але забути мене як людину, яку ви любили. Погляньте навколо, подумайте, скільки достойних жінок є у вашому товаристві, подумайте, якою честю буде для вас здобути їхнього кохання. Ви зможете звіряти на мене свої почуття до інших, і я вам буду за найвірнішого, найвідданішого друга й товариша.

Роза замовкла й, затуливши рукою лице (її друга рука лежала ще досі в Гарриній руці), дала волю гарячим сльозам.