Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Кудою він побіг? – спитав Гаррі, хапаючи дрючка.

– Тудою, – одказав Олівер і показав рукою в той бік, де зникли злочинці, – вони вмить мов під землю провалилися!

– То вони, значить, у канаві! За мною! І прошу – не відставайте!

З цими словами Гаррі перескочив через паркан і кинувся бігти так прудко, що решті було справді дуже важко не відстати від нього. Джайлз побіг за ним, за Джайлзом Олівер, а за якусь хвилину до них приєднався і містер Лосберн, що саме повертався зі своєї вечірньої прогулянки; і з несподіваною для себе жвавістю він кинувся навздогін переслідувачам, гукаючи на них щосили, щоб довідатися, в чому річ.

Так вони неслись не переводячи духу. Гаррі добіг перший до канави, на яку показав Олівер, і кинувся її обшукувати й оглядати тин, що перетинав у цьому місці поле; завдяки цьому решта нагнала його, й Олівер встиг повідомити містера Лосберна про подію, що викликала цю скажену гонитву.

Але всі їхні зусилля були марні; на землі не було навіть знати свіжих слідів. Вони стояли тепер учотирьох на невеличкому пагорбку, звідки було видно, мов на долоні, версти на чотири всі околичні поля. Ліворуч, у балці, лежало село, але щоб дістатись до нього тією дорогою, що показав Олівер, злочинці мусили б дати чималого гака голим полем, а це було неможливо зробити за такий короткий час. Праворуч, зараз за лугом, починався густий ліс, але й до лісу вони не здолали б дістатися так швидко.

– Мабуть, це тобі просто приснилося, Олівере, – мовив Гаррі Мейлі.

– Ні, ні, сер, ні в якому разі, – відповів Олівер, здригаючись від самої згадки про вираз обличчя старого мерзотника. – Уві сні такого не бува. Я бачив його, я бачив їх обох так виразно, як бачу оце вас.

– А хто ж був другий? – спитали разом Гаррі й містер Лосберн.

– Той самий чоловік – я вам про нього оповідав, – той, що визвірився тоді на мене перед заїздом, – одказав Олівер. – Я добре запам’ятав його обличчя – ми стояли тоді так близько один біля одного… я заприсягну, що це він.

– І вони пішли в цей бік? Ти цього певен? – перепитав Гаррі.

– Так само певен, як і того, що вони обоє стояли за вікном! – скрикнув Олівер, показуючи на огорожу, що відділяла садок місіс Мейлі від лугу. – Високий чоловік перескочив ось тут, а старий відбіг кілька кроків праворуч і проліз он через ту дірку.

Лікар і Гаррі, що пильно стежили за хлопчиком, ззирнулися: ні, він не брехав – вираз його обличчя був занадто серйозний і правдивий. А проте, ніде навкруги не було жодного сліду, що свідчив би про хапливу втечу сполоханих злочинців. Трава була висока й густа, але потолочена лише там, де пробігали вони самі. Ґрунт на схилах і над краєм канави був грузький, глеюватий, але ніде не було видко слідів чобіт, ніде не було найменшого знаку на те, що тут недавно взагалі ступала людська нога.

– Дивно! – мовив Гаррі.

– Дивно! – відгукнувся лікар. – Та самі Бледерз і Деф тут нічого не втнули б!

Свідомо марнуючи час, вони все ж шукали й оглядали кожен кущик, аж поки не впала ніч, і навіть тоді, втративши останню надію на успіх, вони все ж не поспішали йти й повернулися додому дуже помалу й понуро. Джайлза негайно відрядили на розвідку до всіх околичних шинків, змалювавши йому точно за Оліверовими словами всі зовнішні ознаки обох злочинців. З них, у кожному разі, старий мав стільки характерних рис, що коли б він сновигав удень десь поблизу або заходив кудись випити склянку пива – він був би кожному в око впав; але й це не допомогло: Джайлз не довідався нічого, що могло б пояснити або хоча б до певної міри з’ясувати цю таємничу пригоду.

Другого дня вони знову шукали й розпитували людей, але все було марно. Потім місіс Мейлі поїхала з Олівером до сусіднього містечка, сподіваючись довідатись що-небудь хоч там, та й це нічого не дало. За кілька день таємничу подію почали потроху забувати, як це завжди буває, коли наша цікавість за браком нових даних, що підживляли б її, згасає сама собою.

Тим часом Роза швидко одужувала. Вона вже виходила зі своєї кімнати і навіть могла потроху гуляти по садочку й знову почала світити сонячним променем у своєму родинному тісному колі.

Але хоч у стінах маленького котеджу знову залунали веселі голоси й веселий сміх, і хоч ця зміна вплинула так відрадно на всіх його мешканців, часом між ними немов пробігала якась тінь; ця тінь відбивалася іноді навіть і на Розі, й Олівер, звичайно, не міг не відчувати цього. Місіс Мейлі часто замикалася із сином у своєму кабінеті і провадила з ним наодинці якісь довгі розмови, а Роза не раз виходила на люди зі слідами сліз на своєму ніжному личку. Коли містер Лосберн остаточно призначив день свого від’їзду до Чертсі, всі ці лихі симптоми ще дужче загострилися: відчувалося цілком виразно, що в родині діється щось непевне і що воно порушує душевний спокій молодої дівчини – і, може, ще чийсь.