Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Мамо, – нетерпляче скрикнув Гаррі, – такий чоловік був би егоїстичною тварюкою, не вартою навіть самого ймення порядної людини, що про неї ви говорите, і не вартий дівчини, що її ви маєте на увазі!

– Ти кажеш це тепер, Гаррі, – заперечила його мати.

– І казатиму так завжди! – скрикнув він. – Та мука, що роз’ятрила всю мою душу за останні два дні, викликала в мене зізнання про моє почуття – про моє велике палке почуття, що взялося не з вітру, й не сьогодні, й не вчора, – ви це самі знаєте, мамо! Я віддав своє серце Розі, цій любій хорошій дівчині – я люблю її так вірно й щиро, як тільки може любити чоловік жінку. Поза нею у мене немає в житті жодних думок, жодних надій, жодних бажань; ви вириваєте в мене цю найбільшу в моєму житті ставку, але пам’ятайте: цим ви берете на свою відповідальність мій спокій і щастя моєї душі й кидаєте їх на всі чотири вітри. Мамо, подумайте ще про це, подумайте про вашого сина і не легковажте так почуття, якому ви, очевидно, надаєте так мало ваги.

– Ти помиляєшся, Гаррі; саме тому, що я дуже розумію гарячі живі серця і їхні пориви, хотіла б я зберегти їх від зайвих страждань, – заперечила місіс Мейлі. – Але поки що годі, ми вже й так багато, занадто багато наговорилися про це.

– Гаразд, то хай вирішує сама Роза, – мовив Гаррі. – Але сподіваюся, що ви відмовитеся від свого незрозумілого упередження і не зав’яжете мені світу?

– Ні, не зав’яжу, – відповіла місіс Мейлі, – але я бажаю, щоб ти поміркував…

– Я вже досить міркував! – нетерпляче скрикнув її син. – Мамо, я міркував про це не один рік і не два, я міркую про це з тієї хвилини, як почав взагалі свідомо ставитися до життя. Почуття мої не змінилися ані на крихту з того часу. Нащо мені їх довше стримувати й мучитись? Нащо? Для кого? Для чого? Кому це допоможе? Ні! Я не поїду звідціля, поки Роза не вислухає мене!

– Вона тебе вислухає.

– Мамо, з вашого тону я передбачаю, що вона мене вислухає байдуже.

– Ні, не байдуже, зовсім не байдуже, мій сину.

– Ну а як же? Сподіваюся, вона ж не покохала нікого іншого?

– Ні, коли не помиляюсь, ти один пануєш над її серцем, – але…

(Гаррі поривався був щось сказати, та стара пані його спинила.)

– Але я хотіла сказати тобі ось що, – мовила вона. – Перш ніж ти поставиш цю останню ставку, перш ніж ти даси себе вколисати найсолодшим мріям, подумай, мій сину, про історію бідної Рози, збагни, який вплив матиме на її рішення її темне походження – адже ж вона знає про нього, – збагни, яку відповідь дасть вона тобі, коли взяти до уваги її пошану і любов до нас і цілковиту самовідданість її шляхетної душі у всьому – великому й малому.

– Що ви хочете цим сказати, мамо?

– Домислись до цього сам, мій сину, – відповіла місіс Мейлі. – А тепер я мушу йти до неї. Господь з тобою!

– Ми ще з вами сьогодні побачимося, мамо? – жваво спитав її Гаррі.

– Можливо, але пізніше, коли я піду від Рози.

– Але ж ви їй скажете, що я тут?

– Звичайно, скажу.

– Іще скажіть їй, як я турбувався за неї, як я перестраждав і як прагну її побачити. Ви ж не відмовите мені, мамо?

– Ні, я перекажу їй це все, – одказала місіс Мейлі і, ніжно стиснувши руку синові, швидко вийшла з кімнати.

Під час цієї хапливої розмови містер Лосберн з Олівером стояли в протилежному кутку кімнати. Коли господиня вийшла, лікар простягнув свою руку до Гаррі Мейлі, і вони щиро привітались. На гарячі запити свого молодого друга про стан хворої лікар розповів йому всю правду з найдрібнішими подробицями; звістки були дуже втішні й відрадні й цілком підтверджували Оліверові слова. Тим часом містер Джайлз, що вдавав, ніби дуже пильно порається з багажем, пильно прислухався до їхньої розмови.

– А що, Джайлзе, чи не підстрелили ви часом ще якогось великого звіра? – звернувся до нього лікар, скінчивши свою доповідь.

– Ні, сер, – ніякого особливого, – відповів Джайлз – і почервонів як рак.

– І злодіїв не ловили, і грабіжників не впізнавали? – провадив лікар.

– Ні, не доводилося, сер, – дуже поважно відповів ключник.

– Шкода, шкода, ви ж досконально знаєтеся на цих справах, – допікав йому лікар. – Ну а як ся має Брітлз?

– Спасибі, сер, живе та й хліб жує, – одказав містер Джайлз, знову переходячи до свого звичайного протекторського тону, – і вклоняється вам доземним поклоном.

– Дуже приємно, – мовив лікар. – Ага, до речі, я допіру згадав, що напередодні того сумного дня, коли мене так раптово викликали сюди, я виконав одне доручення нашої пані-господині, що до певної міри стосується вас. Ось ходіть сюди, в куточок, зараз почуєте.