Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Нараз церковний дзвін сполохав його наївні думки. Дзвін ударив ще і ще раз… він кликав помолитися за померлу. Відчинились ворота, і на цвинтар увійшов гурт селян у жалобі з білими розетками; очевидячки ховали когось молодого. Люди з непокритими головами обступили могилу, і серед них, серед тих, що плакали, була мати – колишня мати. А сонце світило так само яскраво і так само співали пташки…

Повертаючись додому, Олівер згадував, скільки добра зробила йому міс Роза, і всім серцем мріяв, щоб знову настали швидше ті щасливі часи, коли він зможе невпинно крок за кроком доводити їй свою любов і вдячність. Ні, він собі не докоряв: ніколи не був він до неї неуважний або неласкавий, для нього завжди було найбільшою насолодою виконувати кожне її прохання, а проте з минулого перед ним виринала тепер сила випадків, коли він міг би виявити більше уваги… – і як палко каявся він тепер, що не зробив цього тоді. Як чуло й обережно мусимо ми ставитись до наших ближніх, бо в тісному колі тих, що лишаються при житті, кожна нова смерть збуджує марні думки про вже непоправні помилки, про те, як мало зроблено за життя, як багато забуто, як багато не виправлено з того, що ще можна було б поправити. Найгірші з усіх гризот – це марні гризоти, і якщо ми хочемо запобігти цим мукам, то пам’ятаймо про це, поки ще не пізно.

Олівер застав місіс Мейлі в маленькій вітальні; серце йому заніміло, коли він глянув на неї: досі вона ще ні разу не відходила від ліжка небоги. «Чому ж вона тут, що сталося?» – питав він себе, тремтячи всім тілом. Але виявилося, що Роза тільки-но заснула глибоким сном, від якого вона мала прокинутись до життя або щоб сказати їм останнє «прощай».

Вони просиділи так удвох кілька годин, боячись порушити тишу бодай словом, бодай подихом. До їжі вони не доторкнулися, і видно було, що думки їхні десь далеко-далеко звідціль; вони сиділи мовчазні, нерухомі й порожнім поглядом дивилися в блакитну далечінь, де все нижче й нижче помалу спускалося сонце; коли воно наблизилось до самого обрію і залляло небо й землю золотосяйними надвечірніми барвами, що провіщають близьку розлуку з ним, їхні напружені вуха почули звук чиїхсь швидких кроків; обоє мимоволі кинулися до дверей: на порозі стояв містер Лосберн.

– Що з Розою? Скажіть, скажіть мені все! – скрикнула місіс Мейлі. – Я все стерплю, аби тільки не ця непевність. На бога, скажіть, що з нею?!

– Заспокойтесь, моя люба пані, прошу вас, заспокойтесь, – відповів лікар, підтримуючи її.

– Пустіть мене до неї, на бога! Дитино моя! Вона вмерла! Вона вмирає!

– Ні! – палко скрикнув лікар. – Вона буде жити з нами ще довгі щасливі літа!

Стара жінка хотіла щиро подякувати лікареві, але внутрішня сила, що підтримувала її так довго, враз відлетіла з першим звуком її гарячої подяки: місіс Мейлі похитнулась і впала на руки свого вірного друга.

Це було занадто велике, незрівнянне щастя! Несподівана звістка приголомшила Олівера: він не міг ані плакати, ані говорити, ані всидіти на одному місці; він ледве розумів, що діється навколо, аж поки, находившись до надутоми в тиші літнього вечора, не виплакався гарячими слізьми; нараз йому відлягло від серця, він мов прокинувся від тяжкого сну і тільки тоді збагнув, яке незмірне щастя дала ця раптова зміна і який нетерпучий був той тягар, що звалився тепер з його грудей.

Олівер повертався додому вже майже поночі з величезним букетом квітів, які він вибирав сьогодні особливо уважно, щоб якнайкраще заквітчати кімнату хворої.

Він швидко йшов битим шляхом, коли це здалеку донісся до нього гуркіт коліс; він озирнувся і побачив, що його наздоганяє поштова карета; коні летіли чвалом, а дорога була така вузька, що йому довелося притиснутися аж до самого паркана, щоб вона його не зачепила.

Край вікна карети сидів якийсь чоловік з білим нічним каптурцем на голові; обличчя його здалось Оліверові знайомим, але воно промайнуло так швидко повз, що він не встиг розгледіти його гаразд. Ще мить – і білий ковпак висунувся з вікна, а гучний голос наказав кучерові спинитись; кучер подав назад розпалені коні, а білий ковпак визирнув знову з вікна, і той самий голос назвав Олівера на ймення.

– Олівере, містере Олівер, сюди! Які новини, що з міс Розою? Містере О-лі-ве-р!

– Це ви, Джайлзе! – скрикнув Олівер і кинувся духом до карети.