Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Слухайте мене тепер голосно, – мовила мруща жінка, немов змагаючись на останню силу, – у цій самій кімнаті… на цьому самісінькому ліжкові… колись лежала, і я її гляділа… гарненька молода жіночка… Її принесли сюди з вулиці непритомну, обшарпану, задрипану, з побитими ногами… Вона породила хлопчика й померла. Стривайте… якого року було це?

– Байдуже, якого там року, – перебила її нетерпляча слухачка, – що далі?

– Ага, – мляво провадила хвора, що знову почала втрачати свідомість, – ага, що я хотіла сказати про неї?.. про неї… Ага, знаю! – зненацька скрикнула вона, пориваючись наперед: щоки її спалахнули, а баньки мало не вискочили з лоба. – Я її пограбувала, пограбувала! Вона ще не охолола, кажу вам, вона ще не охолола, як я вкрала це!

– Вкрали що? На бога, що ви вкрали? – скрикнула наглядачка так, немовби зібралась гукати на ґвалт.

– Тс, – прошепотіла хвора й затулила їй рота рукою. – Єдине, що вона мала. Вона була гола, боса й голодна, але вона не продавала того й берегла на грудях. Воно було золоте, кажу вам, воно було із справжнього золота і могло б врятувати їй життя!

– Золоте! – відгукнулася наглядачка, зажерливо схиляючись над хворою, що знову відкинулась кволо на подушки. – Далі, далі. Хто була мати? Коли це було?

– Вона доручила мені зберегти цю річ, – простогнала хвора, – й звірилася на мене, бо біля неї не було нікого більше з жінок, а я вирішила її украсти ще тоді, коли вона показала мені її на своїх грудях, і може, і може, через мене загинула дитина! Якби вони були це знали, може б, вони краще поводилися з хлопцем.

– Знали – що? Кажіть!

– Хлопець зростав і щораз більше починав скидатися на покійну матір, – провадила жінка, не звертаючи уваги на питання наглядачки, – і так він її нагадував, так нагадував, що її лице ввесь час мені перед очима мов живе маячило. Бідолашна, бідолашна і така молода, таке смирне ягнятко. Стривайте! Я ще не все сказала, не все!

– Ні, ні, не все, швидше, а то не встигнете, – мовила наглядачка, схиляючись до хворої і ловлячи кожне її слово, бо та вже ледве ворушила губами.

– Мати… мати… – напружувала останні сили мруща, – мати прошепотіла мені на вухо, коли її вперше скрутили смертні корчі, що… як її дитя народиться живим і виживе… то прийде час, коли йому не доведеться червоніти за свою безталанну матір… Вона заломила свої тоненькі рученята й скрикнула: «Благаю вас, благаю, все одно, хто це буде, дівчинка чи хлопчик, знайдіть когось, хто б приголубив його в цьому жорстокому світі, згляньтеся на нещасне самотнє створіння, залишене на Божу ласку!

– Ім’я, ім’я?

– Його звали Олівером, – ледве чутно прошепотіла жінка, – а золото, що я украла, було…

– Що?

Місіс Корней припала до вуст жінки, але в ту ж мить відскочила від неї: хвора помалу підвелася з подушок і мов застигла на ліжку, вона вчепилась закандзюбленими пальцями в ковдру, якісь невиразні хрипкі звуки вирвалися з її горла, – і вона звалилася горілиць нежива…

– Мертва як камінь! – скрикнула одна з богаділок, вскочивши до кімнати, скоро розчинилися двері.

– Так-таки нічого й не сказала, – недбало відповіла наглядачка, виходячи до коридору.

Обидві старчихи, мабуть, дуже поспішали приступити до своїх жахливих обов’язків; вони нічого не відповіли місіс Корней на це і похапцем зашпорталися над трупом.

Тим часом як у притулку провінціального містечка відбувалася ця сцена, містер Феджін сидів у своєму лігві, у тому самому, звідки Нансі виманила Олівера. Він сидів, похнюпившись перед задимленим чадним каміном; на колінах у нього лежав міх, яким він, мабуть, збирався роздмухувати вогонь, але тепер забув про це, замислено сперся на нього ліктями, схилив на руки голову й заклякнув так, нерухомо уп’явшись очима в заржавілі ґрати каміна.

За столом Проноза, Чарлі Бетс і містер Чітлінг грали у віст; Чарлі з містером Чітлінгом в одній партії, а проти них Проноза з дідком; од гри проникливий погляд його став ще гостріший: він грав дуже пильно і час від часу, мов ненароком, поглядав на руки містера Чітлінга й мудро маневрував своєю грою відповідно до спостережень над його картами. Ніч була холодна, і Проноза сидів у шапці, як це дуже часто з ним траплялося. У зубах він тримав глиняну люльку й тільки коли-не-коли виймав її на хвилинку з рота, як почував непереможне бажання прополоскати горло ковтком джину, що стояв на столі у жбані перед чесною громадою. Містер Бетс грав теж дуже уважно, але він був легковажніший за свого товариша, частіше прикладався до джину і тому дозволяв собі багато вибриків і жартів, негідних порядного картяра. Поважний Проноза, за правом щирої приязні, висловлював йому не раз з цього приводу свою догану, але це не допомагало, хоча Чарлі ставився до його зауваг дуже добродушно й тільки бажав йому за кожним разом «луснути», «пропасти» або «подавитись» (він висловлював ще багато інших люб’язних і дотепних побажань, влучність яких викликала справжній захват містера Чітлінга). Дивне було те, що хоча партія Чарлі й Тома ввесь час програвала, це зовсім не сердило Чарлі, а навпаки, страшенно тішило його: за кожною здачею карт він реготався як навіжений і запевняв, що ще ніколи в світі не бачив такої веселої гри.