Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Тобі хитнув головою, і вони швидко пішли головною вулицею містечка, мов вимерлого на цю пізню пору. Де-не-де з вікна якоїсь опочивальні пробивалася несмілива смужка світла, час від часу гарчання пса порушувало тишу ночі, але на вулицях було порожньо й тихо. Коли вони виходили з міста, на церкві пробила друга година.

Вони пішли швидше й звернули на бічну дорогу ліворуч; пройшли нею ще з чверть милі й зупинилися перед самотньою обмурованою садибою; заледве передихнувши, Тобі опинився на мурі й прошепотів:

– Давай сюди хлопця, я його підхоплю.

Не встиг Олівер схаменутись, як Сайкс схопив його попід пахви, й за мить він лежав уже з Тобі на траві по той бік муру; Сайкс переліз за ними, і всі троє обережно навшпинячки подались до будинку.

Тільки тепер із смертельним жахом у серці зрозумів малий Олівер мету цієї подорожі: вдертися до чужого будинку… грабунок… і, може, вбивство.

В німому розпачі він сплеснув руками, і з грудей його мимоволі вирвався придушений стогін. В очах йому потемніло, холодний піт виступив на сполотніле обличчя, ноги затрусились, і він упав навколішки.

– Вставай! – загарчав на нього Сайкс, затремтівши з люті, й витяг з кишені пістоля: – Вставай! Застрелю як собаку!

– На бога, на бога, пустіть мене! – закричав Олівер. – Пустіть мене, дайте мені вмерти в полі! Я ніколи, ніколи не повернуся до Лондона! Благаю, згляньтесь на мене! Не примушуйте мене красти! Згляньтесь, згляньтесь на мене!

Чоловік, якого так ревно благав Олівер, пробубонів якесь страшне прокляття і звів на нього курка, але Тобі видер йому з рук пістоля, затулив Оліверові рота рукою й потягнув його за собою до будинку.

– Тс, тепер не час, – прошепотів він. – Тільки писни, і я тобі проламаю ломом черепа – ніхто й не почує: це безпечніше й шляхетніше. Сюди, Біллі, відкрути прогоничі. З нього вже досить – ручусь. Бачив я старших за нього страхополохів, і їх часом у темну нічку дрижаки брали – та дарма!

Накликаючи про себе на голову Феджіна найстрашніші прокльони за те, що він примусив його злигатися з Олівером, Сайкс енергійно, але зовсім беззвучно правував своїм ломом. Незабаром за допомогою Тобі віконниця подалася, і він її обережно зняв із завісів.

Це було плетене віконце футів з п’ять над землею, воно виходило в садок з невеличкої комірки в кінці коридору і було настільки мале, що господарі, мабуть, не боячись за нього, особливо його не затуляли, але настільки велике, що хлопчик завбільшки з Олівера міг через нього любісінько пролізти. Майстер свого фаху, Сайкс умить виламав тоненькі ґрати: хід був вільний, можна було лізти.

– Слухай сюди, чортеня, – прошепотів Сайкс, витягаючи з кишені потайного ліхтарика й освітлюючи ним Оліверове скам’яніле обличчя, – я тебе туди зараз просуну. Бери цього ліхтарика та підеш просто нагору по сходах, пройдеш через невеличкий передпокій до надвірніх дверей, відчиниш їх і впустиш нас.

– Угорі є засув, до якого ти не зможеш сягнути, – навчав його Тобі, – біля дверей стоїть стілець, то ти станеш на нього. Там, Біллі, є три розкішних високих стільці з родинними гербами господині на спинках: синім носорогом і золотими вилами.

– Мовчи, годі патякати, – грізно прошипів на нього Сайкс, – двері до коридору відчинено?

– Навстіж, – відповів Тобі, зазирнувши всередину, – вони їх ніколи не замикають, щоб собака (він тут завжди спить) міг походжати по коридору, коли візьмуть несплячки. Ха-ха! Про нього вже ще звечора потурбувався Барней, ха-ха-ха! Хай тепер гуляє!

Містер Крекіт шепотів ці слова ледве чутно і сміявся беззвучно, але Сайкс звелів йому замовкнути й братися мерщій до роботи. Тоді той слухняно витяг з кишені потайного ліхтаря й поклав його на траву; потім уперся головою в стіну під вікном і сперся руками об коліна; Сайкс скочив йому на спину, підхопив Олівера, переметнув його через вікно ногами вперед і, не випускаючи з рук його коміра, обережно поставив його на підлогу.

– Візьми ліхтаря, – шепнув він йому на вухо, зазираючи до кімнати, – бачиш сходи?

Напівпритомний Олівер ледве чутно відповів: «Так».

Сайкс показав дулом пістоля на надвірні двері й лаконічно застеріг його, що він увесь час буде під загрозою пострілу: хай тільки метнеться в бік – тут йому й смерть.

– Це одна мить. Тільки випущу тебе, зараз починай. Стій!

– Що це? – збентежено прошепотів Крекіт.

Вони нашорошили вуха.

– Нічого, – відповів пошепки Сайкс, відпускаючи Олівера.

У цю коротку мить хлопчик нараз опам’ятався, зібрався з думками й вирішив будь-що-будь, бодай ціною життя, кинутись із передпокою нагору й зчинити ґвалт.