Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Біллі, друзяко, радий тебе бачити! – промовив цей пан, повертаючи свою голову до дверей. – Я вже боявся, щоб ти часом не передумав; тоді б мені довелося самому виступати… Диви! Що воно таке?! – здивовано скрикнув він, помітивши нараз Олівера, й аж підскочив на ліжкові.

– Хлопець, як бачиш, хлопець, – відповів Сайкс, підсовуючи до каміна стільця.

– Один з вихованців містера Феджіна, – усміхнувся Барней.

– Ага, Феджінів! – скрикнув Тобі, роздивляючись Олівера. – Ач який! Наче скроєний для кишень церковних богомілок. Він зі своєю мармизою далеко заїде! Не морда, а золото!

– Ну годі вже, – нетерпляче перебив його Сайкс і прошепотів йому на вухо кілька слів; містер Крекіт голосно зареготався і зміряв Олівера пильним цікавим поглядом.

– Ну давай нам тим часом попоїсти та випити, – мовив Сайкс, підсідаючи знов до каміна, – треба трохи підживитись, принаймні мені не завадить. Присунься ближче й погрійся, мале, бо тобі доведеться незабаром вирушити з нами ще раз на проходку.

Олівер мовчки здивовано глянув на Сайкса, присів до вогню й схилив на руки свою гарячу, важку, як казан, голову: він був у якомусь півсні й не розумів гаразд, що діється навколо.

– За нашу подорож! – скрикнув Тобі і навіть підвівся з ліжка заради такого тосту, потім устав, обережно поставив у куток свою довгу порожню люльку, налив собі чарку горілки й випив її нахильцем. Те саме зробив і Сайкс. (Барней поставив тим часом на стіл щось їстівне й пляшку горілки.)

– Хай і хлопець п’є! – мовив Тобі, наливаючи Оліверові півсклянки. – К бісу його цноту!

– Ні… Ні… я справді… – почав Олівер, боязко дивлячись на Крекіта.

– Пий, я краще знаю, що тобі можна! – гримнув Тобі. – Скажи йому, щоб він пив, Біллі.

– Пий, а то буде лихо! – наказав Сайкс і ляснув себе по кишені. – Щоб мені очі повилазили! З цим хлопцем більше клопоту, як з цілим кодлом Проноз. Пий, чортячий вибрудку, а то я тебе!..

Наляканий погрозами грабіжників, Олівер хильнув удух горілку й страшенно закашлявся, що дуже розсмішило Крекіта і Барнея, – і навіть суворий містер Сайкс усміхнувся.

По вечері (Олівер не міг нічого їсти; його тільки силоміць примусили проковтнути шматок хліба) грабіжники розвалились на стільцях трохи задрімати; Барней загорнувся в свою ковдру й ліг долі перед самим каміном, а Олівер залишився на своєму ослоні біля вогню.

Якусь часинку чоловіки лежали нерухомо: спали або вдавали, що сплять, тільки Барней вставав кілька разів підкинути вугілля в камін. Олівера повіки скліпила важка дрімота: йому видалося, що він простує сам-один темними страшними стежками, а то блукає по кладовищі між могилами, і різні уривки картин останнього дня роїлися в його стомленій голові. Збудив його голос Тобі Крекіта; розбійник скочив на ноги і сказав, що час вирушати, – було вже пів на першу.

Сайкс і Барней у мент схопилися на ноги й почали похапцем лагодитися в дорогу. Грабіжники замотали собі шиї аж по самі вуха темними довгими шарфами й надягли плащі, а Барней витяг із шухляди різні струменти й почав хутко набивати ними їхні кишені.

– Мені гавкунців, Барнею, – сказав Тобі Крекіт.

– Ось, ви їх самі набивали, – відповів Барней, подаючи йому пару пістолів.

– Гаразд, а остроги?

– У мене є, – відповів Сайкс.

– А ключів, гачків, відмикалок, житликів – нічого не забули? – питав Тобі, начіплюючи собі під плащ невеличкого лома.

– Все гаразд, – заспокоїв його товариш, – ану лишень, Барнею, дай мені ціпочка, уночі може знадобитись.

З цими словами Сайкс узяв у Барнея товстелезну ломаку, другу віддав Тобі, застебнув на Оліверові пелеринку й простягнув йому руку, а той, геть зовсім здурманілий після важкого переходу, незвично довгого перебування надворі й випитого алкоголю, машинально вклав свою руку в його кулак.

– Бери його за другу руку, Тобі, – звелів Сайкс, – ану, Барнею, виглянь надвір.

Барней за хвилю повернувся і сказав, що все гаразд. Грабіжники вийшли з хати, ведучи за руки Олівера. Барней хутко вирядив їх і знову звалився спати перед каміном.

Ніч була темна, як чорнило. Важка мерзла мла нависла ще нижче над землею; повітря так зволожилося, що хоч справжнього дощу не було, але за кілька хвилин брови й волосся Оліверові геть чисто пообмерзали.

За містком, зовсім недалечко, замерехтіли знову ті самі вогники, що їх уже бачив Олівер; мовчазне товариство йшло на них швидким кроком і незабаром дісталося Чертсі.

– Гайда просто через місто, – прошепотів Сайкс, – ніч темна, нікого не стрінемо.