Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Коли він прокинувся, стіл було вже накрито до чаю, а посеред хати стояв Сайкс і набивав свого плаща різними струментами. Нансі жваво поралася коло снідання. Ще не світало, надворі було ще зовсім темно, горіла свічка. В шибки бились важкі краплі рясного дощу, і чорні хмари нависли на небі.

– Пора, пів на шосту! – гаркнув Сайкс так, що Олівер аж здригнувся. – Швидше повертайся, ледащо, а то підеш без снідання – вже пізно.

Олівер не довго воловодився – вхопив якийсь шматочок хліба і сказав Сайксові, що він уже готовий.

Нансі, не дивлячись на нього, кинула йому шарфа, щоб він обв’язав собі горло, а Сайкс дав йому поверх пальта ще широку пелерину з каптуром, схопив його за руку, знаком показав на кишеню, де лежав учорашній пістоль, і, попрощавшись з Нансі, потяг його за собою.

Біля дверей Олівер обернувся назад, сподіваючись ззирнутись очима з Нансі, але вона сиділа перед каміном нерухомо, спиною до них.

Безрадісний день віщував світанок; сипав густий холодний дощ, темні безпросвітні хмари низько громадилися над містом; дощ лив цілісіньку ніч, на брукові й на тротуарі стояли здоровезні калюжі, вода в риштаках переливалась через край. Небо починало сіріти, але від цього все навколо здавалося ще темнішим: похмурі тіні блідого світанку не зігрівали теплом мокрих дахів і брудних вулиць, а тьмяний жовтастий світ ліхтарів немов ще дужче зблід. Ця частина міста спала ще глибоким сном; віконниці були щільно позамикані, за вікнами ніщо не ворушилось: вулиці були тихі й порожні.

Коли Сайкс з Олівером звернули на шлях до Бетнель-Гріну, почало благословлятися на день. Світло в ліхтарях поволі згасало, до Лондона вже тяглися поодинокі селянські вози; час від часу прогуркотить повз заляпаний грязюкою диліжанс, а поштар обов’язково опереже по дорозі батогом хурмана за те, що той загромадив йому своєю хурою шлях і через нього він запізнюється на станцію аж на чверть хвилини проти розкладу. Трактири вже були відчинені, й вогники ще не загашених ламп гостинно закликали туди поодиноких перехожих. Потроху почали відчиняти крамниці. Потім потяглися купками робітники на роботу, перекупки з кошиками риби на головах, запряжені ослами візочки з городиною, хури з дробиною, стегнами і воловими тушами, молочниці з бідонами й ціла валка іншого люду, навантаженого кошиками, мішками й клунками з різними життєвими припасами, – усе простувало до східних передмість столиці. Ближче до Сіті життя вже кипіло повним темпом, а в районі між Шордічем та Смітфілдом наші подорожні поринули в ціле море звуків, руху та людського натовпу. Вже зовсім розвиднілося, наскільки могло розвиднітися в таку мряку, і для більшої половини населення столиці почався вже робочий ранок.

Вони повернули на Сон-стрит, а потім на Краун-стрит, перейшли через Фінсбурі-сквер і Чісуел-стрит, а потім вийшли на Лен і дісталися нарешті до Смітфілду, звідки вже здалеку доносився несвітський ґвалт і гук.

День був ярмарковий. Ноги вгрузали в болото мало не по коліна, над спітнілими хребтами товару стовпом стояла густа пара, змішуючись із сірим туманом, що мов зачепився за комини й не міг відірватися від дахів. Усі постійні й тимчасові, нашвидку збиті загони були повні овець; уздовж стовпів при жолобах стояли прив’язані почетверо в ряд корови й воли. Селяни, різники, згінники, погоничі, перекупки, розносці, хлоп’ята, злодії, всілякі ледарі, нетіпахи і взагалі різні підозрілі особи змішалися в один скаламучений натовп. Свист погоничів, гарчання собак, рев і тупотіння бидла, мекання овець, кувікання поросят, вигуки розносців, лайка, сварка, крики, калатання дзвіночків і гук голосів по трактирах прорізували звідусіль повітря й зливалися над майданом в одне безладне звіряче стуговіння; якісь брудні неголені в’юнкі людці вешталися й шмигляли серед натовпу. Від цього всього галасу голова йшла обертом і у вухах стояв дзвін.

Волочачи Олівера за руку, містер Сайкс прокладав собі ліктями дорогу через тисняву людських тіл і не звертав жодної уваги на те, що так вражало хлопчика. Дорогою він стрівав товаришів, але рішуче відмовлявся від їх запросин закропити горлянку і вперто йшов уперед. Нарешті вони вибилися з юрми й дійшли через Хожієр-Лен до Холборна.

– Ну, слиньку, вже сьома – вважай! Швидше, не отягайся, ледащо! – мовив Сайкс, глянувши на дзиґарі церкви Святого Антонія, і сіпнув за руку Олівера, що й перед тим, важко дихаючи, ледве поспішав за ним, а тепер побіг ще швидше.