Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Олівер зазнав стільки горя на своєму віку і так перестраждав у старого злодюги, що не міг особливо журитися своєю новою бідою. Кілька хвилин він сидів у мовчазній задумі, потім глибоко зітхнув, зняв із свічки нагар і почав читати.

Спочатку він недбало перегортав сторінки, але незабаром натрапив на якийсь цікавий уступ і втупив у книжку очі. Це був життєпис великих злочинців; книжка побувала, мабуть, у багатьох руках, бо сторінки її були геть-чисто позаслинювані й заяложені. Олівер вичитав тут про такі злочини, від яких кров скипала в жилах: він читав про таємні вбивства при битій дорозі, про сховані від людських очей на дні криниць трупи, що по багатьох роках якось випливали на поверхню й доводили до божевілля вбивць своїм жахливим виглядом, так що ті зізнавалися у своїх злочинствах і благали повісити їх, аби тільки покласти край їх тяжким гризотам сумління. Він прочитав тут про людей, розпалена уява яких спокушала їх безсонними ночами (як вони потім оповідали) на такі злочини, що від них зашпори заходили й ноги мліли. Ці жахливі оповідання були написані так яскраво і ймовірно, що пожовклі сторінки, здавалося, набухали чорною, загуслою кров’ю, а слова в’їдалися у вуха передсмертним шепотінням закатованих жертв.

З несвітським розпачем шпурнув Олівер навісну книжку в куток, упав навколішки й благав долю не призводити його до таких злочинств.

Потім він поволі заспокоївся, але ще довго стояв навколішках, не віднімаючи долонь від обличчя, – і враз йому почувся якийсь шелест.

– Що це? – скрикнув він, вскакуючи на ноги: біля дверей стояла якась постать. – Хто це?

– Я. Це я, – відповів чийсь тремтливий голос.

Олівер підніс свічку і глянув: це була Нансі.

– Прийми свічку – ріже очі, – попрохала дівчина відвертаючись.

Хлопчик спостеріг, що вона дуже бліда, і ласкаво спитав, чи їй що не болить. Дівчина впала в крісло, заломила руки, але нічого не відповіла.

– Господи, прости мене, прокляту! Я цього ніколи не думала! – скрикнула вона нарешті.

– Що сталося? Чим мені вам допомогти? Якщо я зможу, я з дорогою душею…

Але вона не відповідала й, хитаючись туди й сюди на ослоні, вчепилася руками собі в горло й конвульсивно ловила губами повітря.

– Нансі, що з вами?

Дівчина почала калатати ногами об підлогу й бити себе кулаками по колінах; потім враз заспокоїлась і, здригаючись від внутрішнього холоду, щільніше натягла на плечі хустку. Олівер роздмухував огонь; Нансі підсунулась до каміна й довго сиділа так мовчки; нарешті підвела голову й зирнула навколо.

– Сама не знаю, що на мене часом находить, – мовила вона, обсмикуючи на собі одежу, – це, мабуть, ця паскудна темна пора на мене таке наганяє. Ну, хлопчику мій, ти вже готовий?

– Так це з вами я маю йти? – спитав Олівер.

– Так, мене прислав Біллі. Ти підеш зі мною.

– Нащо? – спитав Олівер відступаючи.

– Нащо? – перепитала дівчина й одвернулася, ззирнувшись з ним очима. – О, не бійся, злого тобі нічого не буде.

– Я цьому не вірю, – мовив Олівер, що не зводив з неї ввесь час пильного погляду.

– Про мене, в такому разі буде щось зле, – нещиро засміялася вона.

Олівер знав, що Нансі піддається іноді добрим поривам, і хотів уже благати її зглянутися на нього, але потім у нього блискавицею промайнула думка, що ще нема одинадцятої години, на вулицях, мабуть, ще багато людей, може, хтось таки і повірить йому. З цією надією він раптово підійшов до Нансі і трохи знервовано сказав, що він готовий.

Але дівчина помітила його вагання й збагнула, в чому річ. Вона нахилилася до нього й заглянула йому так у вічі, що він теж зрозумів: вона відчула, що в нього діється на душі.

– Тс! – прошепотіла вона, нахиляючись до нього й обережно озираючись навколо. – Нема що робити. Я вже заступалася за тебе, але все марно. З тебе не спускають очей, тебе пантрують. Зараз не час утікати.

Вражений гарячністю її тону, Олівер здивовано подивився на неї, вона, здається, казала правду, – вона була така бліда, знервована й уся тремтіла.

– Я колись тебе захистила від побоїв і буду завжди захищати, – провадила голосно Нансі, – якби по тебе прийшов хтось інший, він би з тобою не панькався. Я обіцяла, що ти будеш тихий і слухняний, а якщо ти не послухаєш, то тільки пошкодиш собі й мені і, може, навіть заподієш мені смерть. Дивись: як перед Богом кажу тобі, – це все я витерпіла через тебе!

Вона показала на сизі садна й синці, що рясно вкривали їй шию і руки, й похапцем провадила: