Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Пам’ятай це і не примушуй мене ще більше страждати через тебе. Якби можна, я б помогла тобі, але зараз мені неспромога. Вони тебе не скривдять, а за те, що вони скажуть тобі зробити, ти не відповідаєш. Тс! Кожне твоє слово – удар мені. Давай руку. Швидше – руку!

Нансі схопила Олівера й, загасивши свічку, потягла його за собою на сходи. Двері відчинилися (хтось чекав на них у темряві) й так само хутко зачинились за ними. Перед будинком стояла карета. Не даючи Оліверові оговтатись, дівчина упхнула його всередину, швидко вскочила за ним і зачинила дверцята. Візник не чекав на вказівки, стьобнув віжками і погнав коней риссю.

Нансі не випускала Оліверової руки й настирливо шепотіла йому на вухо ті самі перестороги й обіцянки. Все сталося так швидко і так раптово, що Олівер незчувся, як карета зупинилася перед тим самим будинком, куди напередодні ходив Феджін. Хлопчик зирнув удовж темної порожньої вулиці, і крик готовий був зірватися з його вуст, але благальний, розпачливий шепіт дівчини в’їдався йому в вуха, і в нього не вистачало мужності зрадити її. Поки він вагався, була втрачена слушна нагода; ще мить, і двері за ним зачинились.

– Сюди, – мовила дівчина, випускаючи нарешті його руку. – Біллі!

– Агов! – відгукнувся Сайкс, що з’явився вгорі на сходах із свічкою в руці. – Ого! Не забарились! Заходьте!

Для такої людини, як Сайкс, це була дуже велика похвала і гостинність. Нансі відчула це й тепло привіталася з ним.

– Вовка відвів Том, – він тільки заважав би, – пояснив Сайкс, присвічуючи їм на сходах.

– Звісно, – згодилася Нансі.

– Так ти, значить, привела малюка, – провадив він, увіходячи до своєї кімнати, й зачинив за собою двері.

– Еге, ось він.

– А що, він був слухняний?

– Як ягнятко.

– Ну, щастя його, – і Сайкс зловісно зирнув на Олівера, – а то шкода було б його черепа. Ну, слухай сюди, слиньку, чого я тебе вчитиму, і пантруй.

З цими словами Сайкс здер з голови свого нового учня шапочку й шпурнув її у куток, потім узяв його за плечі й поставив перед собою, а сам сів.

– По-перше: чи знаєш ти цю штуку? – спитав він, беручи зі столу пістоля.

Олівер відповів, що знає.

– То дивись сюди: ось порох, ось кулі, а ось клапоть старої шапки на клейтух.

Олівер сказав, що розуміє призначення всіх цих речей, а розбійник почав дуже повільно й спокійно набивати пістоля.

– Готово, – сказав він нарешті.

– Так, я бачу, – мовив хлопчик.

Сайкс схопив його за руку і притиснув дуло пістоля йому так близько до лоба, що він відчув холодний дотик і аж відкинувся назад.

– Вважай! Тільки писни мені на вулиці, поки я до тебе сам не заговорю, і скуштуєш цієї штуки так, що й не схаменешся. Як маєш патякати без мого дозволу, то прочитай раніше про себе «Отче наш».

Щоб збільшити враження, Сайкс глянув на хлопчика вовком з-під насуплених брів і провадив далі:

– Наскільки я знаю, на світі немає нікого, хто б поцікавився тобою, коли ти даси дуба. То, значить, мені, власне, нема нащо й просторікувати довго з тобою – бережись сам, коли шкура тобі твоя мила.

– Одне слово, – мовила Нансі з особливим притиском, щоб звернути Оліверову увагу, – одне слово, Біллі, ти хочеш сказати, що коли він почне заважати тобі в твоєму ділі або плескатиме язиком, ти проб’єш дірку в його черепі й не побоїшся шибениці, як це тобі трапляється мало не щодня в твоїй роботі.

– Вірно, дівко, – похвалив її Сайкс, – баби вміють часом сказати все одним словом краще за нас, поки ґедзь не вкусить, ну а тоді – бувай здоров! Хлопець, надійсь, уже все второпав – можна повечеряти й спочити перед роботою.

Нансі швидко застелила стіл обрусом і принесла до хати жбан портера й миску з бараниною. Господар був дуже веселий, увесь час жартував, дотепував і був взагалі в трохи піднесеному настрої, викликаному, мабуть, близькою подорожжю. А що він був у доброму гуморі, то сам-один випив нахильцем увесь жбан портера і протягом усієї вечері вилаявся загалом не більше, як із сотню разів.

По вечері (годі й говорити, що в Олівера не було великого апетиту) містер Сайкс хильнув ще кілька чарок і гепнувся на ліжко, звелівши Нансі збудити його рівно о п’ятій, а як не збудить, то… за цим пішли звичайні погрози й лайка. З наказу господаря Олівер теж мусив лягти не роздягаючись на матраці на підлозі, а дівчина сіла перед каміном, щоб підтримувати в ньому вогонь і бути напоготові збудити їх у призначений час.

Олівер довго не засинав, сподіваючись, що Нансі вичікує зручної хвилини, щоб прошепотіти йому на вухо ще кілька порад, але вона мов заніміла в кріслі; тільки пильнувала вогню і час від часу повертала жар коцюбою. Знесилений нервовим напруженням і страхом останнього дня, Олівер нарешті заснув.