Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Перед ґанком уже стояла запряжена у віз коняка, за здоров’я якої пив допіру її хазяїн. Сайкс з Олівером, не довго думаючи, умостились на возі, а хурман ще трохи попоходив навколо, милуючись чарівною вродою своєї конячки й запевняючи трактирника й увесь світ, що кращої за неї тварини земля не бачила; розваживши так свою душу, він сів і собі на воза й попрохав трактирника, що тримав коняку за вуздечку, відступитись, але коник вороненький обернув віру хазяїна на зле: він з презирством закинув голову назад, ткнувся головою у вікно, заіржав, став дибки, брикнув задніми ногами, рвонувся і поніс воза скочки в поле.

Ніч була дуже темна. З-над річки й болота насувався густий туман і розпливався мерзлою мрякою над похмурими полями. Було пронизливо-холодно й сумно, і все навколо здавалося чорним. Усі мовчали: хурман заснув, а Сайкс, звичайно, не мав бажання заходити з ним у балачки. Олівер сидів нишком, скорчившись у куточку: напружене страшне передчуття гнітило його, голова йому йшла обертом, а сухі дерева, що похмуро гойдали туди й сюди своїм темним гіллям, немов радіючи з мертвої пустки довкола, здавалися йому якимись зловісними привидами.

Коли вони проїздили через Сонбері, дзиґарі на дзвіниці вдарили сім. Супроти церкви, в хатці перевізника (недалечко був пором), світилося, світло падало на дорогу, і від цього самотнє тисове дерево й могили на цвинтарі видавалися ще темнішими. Чути було одноманітний клекіт водоспаду, сухе листя старих дерев стиха шелестіло в м’яких подихах вечірнього вітру, мов заколисувало ніжним співом своїм сон мертвих.

Сонбері залишився за ними, вони знову поїхали голим полем; так вони проминули ще зо три версти; потім Сайкс попрохав зупинитись, узяв Олівера за руку, і далі вони почимчикували вже пішки.

У Шеппертоні вони не зайшли, де переночувати, як сподівався здорожений хлопчик, а все місили болото, крізь темряву й мряку, вузькими стежками й відкритою холодною пустизною, аж нарешті здалеку заблискали вогники сусіднього містечка.

Напруживши зір, Олівер побачив, що попід горою, де вони йшли, тече річка, а над нею чорніє місток. Сайкс ішов просто на нього, але, не дійшовши кількох кроків, нараз круто звернув ліворуч уздовж берега.

«Річка! Він затягнув мене сюди, щоб утопити», – блискавицею пронизала Оліверів мозок жахлива думка, і серце його похололо. Він уже збирався впасти на землю й дорогою ціною продати своє молоде життя, але помітив у цю мить, що вони дійшли до зруйнованого старого будинку.

Вікна вгорі і внизу були темні; крізь щілини в дверях також не пробивався промінь світла. Будинок стояв чорною німою масою: мабуть, у ньому ніхто не жив.

Не випускаючи Оліверової руки, Сайкс навшпинячки зійшов на низький зруйнований ґанок і обережно натиснув на клямку. Двері беззвучно відкрились, і вони увійшли.

– Агов! – почувся хрипкий окрик, тільки-но вони переступили поріг темних сіней.

– Не репетуй, Тобі, краще присвіти-но нам, – відповів Сайкс, зачиняючи за собою двері засувом.

– Ага, друзько, – пролунав той самий голос. – Світла, світла, Барнею! Проведи джентльменів, та очумайся-бо, сплюхо!

Згаданий Тобі запустив, мабуть, чимсь у свого товариша, щоб розігнати його дрімоту, бо дерев’яна річ стукнула об підлогу, а потім щось позіхнуло, засопіло й забубоніло.

– Чи тобі позакладало – не чуєш? – закричав той самий голос. – Біллі Сайкс чекає в сінях, і нікому його зустріти, а ти сопеш тут, мов нализався опіуму. Розвиднілося в тебе в голові чи треба ще чавуновим ліхтарем посвітити?

Почулося човгания пантофлів по голій підлозі, з дверей праворуч упала смужка світла, а за нею просунулася постать уже знайомої нам особи, що мала дві прикмети: вона гугнявила й виконувала обов’язки офіціанта в трактирі на Сефрон-Хіллі.

– Містере Сайкс, заходьте, заходьте, будь ласка! – скрикнув Барней із щирою, а може, й нещирою радістю.

– Заходь ти попереду, слиньку, чого стоїш, хочеш, щоб я тобі п’ятки повіддавлював! – Сайкс пробубонів ще кілька проклять і штовхнув Олівера поперед себе.

Вони увійшли до низької темної неохайної кімнати з закуреним каміном, де ще чаділо кілька недогорілих головешок; під стіною стояв стіл, кілька поламаних стільців і старе ліжко, на якому, задерши ноги вище голови, лежав якийсь чоловік з люлькою в зубах. На ньому був елегантний коричневий сурдут з великими мідними ґудзиками, жовтогарячий шарф, строкатий жилет і сукняні штани. Містер Крекіт (бо це був він своєю власною персоною) мав дуже мало волосся як на голові, так і на обличчі, але його нещасні рудуваті патли були дбайливо закручені в довгі спіральні рурки на зразок пробцера (до речі, він мав звичку замислено засовувати в них свої досить брудні, оздоблені дешевими великими перснями пальці). На зріст він був досить високий, та ноги мав криві й тоненькі, хоча це, схоже, не засмучувало його, бо на цю хвилю він з великою видимою насолодою милувався ними (на них були нові ботфорти, і, мабуть, він підняв їх так високо, щоб було краще видно).