Франческо Петрарка - Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Франческо

Я звертав увагу на це місце і завжди дивувався, що він називає кохання лютішим за всі пристрасті.

Августин

Ти б не дивувався, якби забуття не опанувало твою душу. Але невеличке нагадування поверне тобі пам’ять про великі прикрощі. Розваж, на що ти зійшов, відколи ця чума вразила твій ум: на жалюгідного стогнія, що з любострасною насолодою упивається власними сльозами і зітханнями; знемагаючи без сну, всю ніч безперервно твердить ім’я коханої. Ти зневажив усе на світі; зненавидів життя і став жадати смерті; у пошуках сумної самотини тікав від людей, про що з не меншою підставою, ніж про Беллерофонта, [107]можна було б сказати словами Гомера:

Звідси блідість і виснаження і передчасно зів’ялий квіт молодості; також туга і вічно вологі від сліз очі, потьмарений розум і неспокійний сон; і жалісні зойки уві сні, слабкий, хрипкуватий від печалі голос, і переривиста плутана мова, і безліч інших ознак сум’яття і горя. По-твоєму, це прикмети здоров’я? Те, що вона визначала і скасовувала для тебе дні радощів і дні печалі? З її появою сходило сонце, а з її відходом западав морок. Коли мінявся вираз її обличчя, змінювався твій настрій. Ти ставав веселим або сумним залежно від того, весела вона була чи сумна. Зрештою, ти цілковито залежав від її волі. Ти знаєш, що я кажу правду, до того ж – усім добре відому. А найвища нерозсудливість, коли, не вдовольняючись спогляданням наживо її обличчя, причини твоїх нещасть, ти замовив славетному маляреві [109]його рукотворне зображення, щоб усюди носити його з собою, як привід виливати нескінченні сльози? Ймовірно, побоюючись, щоб не вичерпалось їхнє джерело, ти ретельно вигадував, як себе більше розчулити, геть байдужий до решти справ. І тут, про що я обіцяв сказати, ти перевершив себе у своєму безумстві. На який осуд і обурення заслуговує вигадка твого нездорового розуму, коли, зачарований її ім’ям більше навіть, ніж тілесними принадами, ти з небаченим марнославством плекав усе, що з ним перегукувалось? Через співзвучність з її ім’ям тебе так вабили як придворні, так і поетичні лаври; і з того часу з-під твого пера заледве виходив вірш, у якому не згадувався б лавр, так, начеб ти мешкав десь поблизу вод Пенея [110]чи був би жерцем у горах Кірри. [111]Нарешті, не маючи надії на царський вінець, ти став пристрасно домагатись поетичних лаврів, на які давали тобі право сподіватись твої студії, виявляючи при цьому таку саму нескромність, яку виявляв у коханні. І хоча до поетичного увінчання піднесли тебе крила твого генія, ти жахнешся, коли згадаєш, які зусилля мусив покласти на його здобуття. Я добре знаю, яку відповідь ти маєш напоготові; і доки ти ще тільки розтуляєш рота, я бачу, що робиться у твоїй душі. Ти саме розмірковуєш про те, що наукові студії ти розпочав дещо раніше, ніж спалахнуло в тобі кохання, а схильність до поезії маєш іще з отроцтва: я це знаю і не заперечую. Але і звичай увінчання поетів занепав іще кілька століть тому, і нинішні часи несприятливі для поетичних студій, і небезпеки далеких подорожей приводили тебе до порога не тільки в’язниці, але навіть смерті. Ці та інші спротиви мінливої долі, напевне, похитнули б твою рішучість, якби згадка про миле твоєму серцю ім’я не збуджувало твою свідомість, витісняючи з неї всі інші задуми, і не потягло тебе через землі і моря, між підступних підводних скель, до Рима і Неаполя, де ти, нарешті, одержав те, чого так пристрасно бажав. Якщо ти ладен вбачати в цьому вияви «помірної» пристрасті, я змушений буду ствердити, що ти охоплений безмірним божевіллям. А насамкінець я замість висновку наведу слова, що Цицерон не посоромився запозичити з Теренцієвого «Євнуха»:

Упізнаєш в його словах свої шаленства, зокрема ревнощі, які в справах кохання виступають на перших ролях серед пристрастей? Ти, можливо, відкажеш мені, мовляв, «я не заперечую, але у мене є здоровий глузд, здатний стримати ці шаленства». Теренцій передбачив твою відповідь, додавши:

Ця заувага, яку ти не зможеш не визнати глибоко правильною, разом з тим виключає будь-які твої спроби вивернутись. Такими є любовні нещастя, що повний перелік їх видасться марним тому, хто кохав, і неймовірним тому, хто не кохав. Та – повертаючись до суті справи – головне те, що кохання змушує людину забути і Бога, і себе самого. Бо яким чином душа, обтяжена стількома нещастями, може доповзти до єдиного і найчистішого джерела справжнього блага? А коли так, чи ж варто дивуватися тому, що жодна інша пристрасть не видавалася Туллію сильнішою за цю.