Франческо Петрарка - Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Франческо

Я визнаю справедливість цього судження. Але зауваж, ідеться про того, хто вже позбувся кохання, а не про того, хто хоче його позбутись.

Августин

Ідеться про того, кому загрожує більше небезпека. Будь-яку рану небезпечніше ятрити, коли вона рубцюється, будь-яку хворобу – в період одужання. Але недбалість у пізніші терміни, по одужанні, теж не залишається безкарною. І окільки приклади з власного життя справляють глибше враження, пригадай, як часто ти сам, вважаючи себе остаточно зціленим – і, напевне, був би зцілився, якби поїхав геть, – блукав знайомими вулицями міста, що було – не скажу причиною, але ареною твоїх нещасть, – і, навіть не заскочений жодною несподіваною зустріччю, на самий тільки вигляд тих суєтних місць, ти зітхав, і зупинявся, і, нарешті, насилу стримуючи сльози, вражений, біг далі і казав собі: «Бачу, причаївся тут, у невідомих засідках давній ворог. Усе тут іще дихає тою давньою смертю». Отож, якщо ти схильний прислухатись до моєї поради, якби ти навіть був зцілений (а тобі ще далеко до зцілення), я не радив би тобі й далі мешкати у цих краях, як не слід в’язневі, який щойно скинув кайдани, вештатись перед ворітьми в’язниці, начальник якої, не знаючи сну, ходить туди й сюди, налаштовуючи пастки на того, чия втеча так його засмучує:

Якщо, як я казав, ці перестороги не зайві для здорових, то наскільки ж нагальні вони для тих, що не позбулися іще хвороби і кого мав на думці Сенека, пишучи оті слова. Він виступив з порадою до тих, кому загрожує найбільша небезпека, розваживши, що марно було б звертатись до тих, хто палає безоглядною пристрастю. Він же мав на увазі найближчий до них ґатунок людей, які теж палають, але мають намір вирватися з полум’я. Нерідко в час одужання може зашкодити невинний ковток води, що до хвороби був би лише на користь; виснажену людину збиває з ніг легенький поштовх, що бадьорий чоловік заледве б відчув. Не так багато буває треба, щоб знову ввергнути у безодню нещасть відроджувану душу! Варто побачити пурпур на чиїхось плечах – і нагадує про себе честолюбство; від вигляду золотих монет просинається жадоба до грошей, вигляд вродливого тіла розпалює хіть, погляд очей пробуджує зі сну кохання. Внаслідок вашої нерозсудливості ця зараза легко проникає у ваші душі, а раз протоптаним шляхом дедалі легше знову повертається. З огляду на це ти маєш не тільки залишити нездорову місцину, але також старанно уникати всього, що вабить душу до колишніх пристрастей, щоб ідучи з пекла, озирнувшись назад, як Орфей, не втратити щойно віднайдену Еврідіку, тобто духовне здоров’я. Така суть моєї поради.

Франческо

З вдячністю приймаю твою пораду, бо, відчуваю, цей засіб саме від моєї недуги. Я вже ладен тікати, але не знаю, куди попрямувати.

Августин

Численні шляхи відкриті для тебе, чимало гаваней лежать у досяжності. Знаю, що найлюбіша тобі Італія, і недарма ж рідна земля наймиліша:

Великий поет висловив настільки ж красномовно, наскільки правдиво ту саму думку, що її ти не так давно розвинув докладніше у своїй поезії, звертаючись до одного з друзів. Тож я раджу тобі Італію, бо тамтешні звичаї, небо, моря, що зусібіч омивають її, кряжі Апеннінських гір, що тягнуться вздовж її берегів, і затишність кожної місцини, все ніби створене для заспокоєння твоїх турбот. Щоправда, я не став би тобі нав’язувати той чи той куточок того краю. Іди, куди душа твоя забажає, і нехай щастить. Іди без страху і неквапно; не обертайся на шляху, забудь минуле і спрямуй свої прагнення вперед. Надто тривалий час ти віддалений від батьківщини і від себе самого: час додому. «Вже сутеніє, а ніч належить грабіжникам», – застережу тебе твоїми власними словами. Залишається додати лише одне, доки не забув: доти уникай самотності, аж доки відчуєш, що від недуги твоєї не лишилось навіть сліду. Я нітрохи не здивувався, коли ти розповів, що сільське відлюдництво геть не допомагало тобі. А в чому сподівався ти знайти полегшення, самотній у глухому кутку? Зізнаюсь, не раз, доки ти переховувався там, знай зітхаючи на самоті і тужно позираючи у бік міста, я, спостерігаючи згори, підсміювався з тебе і казав собі: «До чого ж кохання затуманило розум цьому нещасному, що він позабував вірші, відомі будь-якому школяреві! Тікаючи від своєї недуги, він мчить до смерті!».