Франческо Петрарка - Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Звісна річ, хоч скільки я читав це раніше, а зрозумів лише тоді, коли пізнав з досвіду. З того часу як мене понесло кривою і нечистою стежкою, я часто зі сльозами обертався назад, але вже не міг перейти на правий шлях, і ось саме тоді запанувала плутанина в моїх звичаях.

Августин

Але в яку пору твого життя це почалось?

Франческо

У розпал юності: якщо треба, я здатен легко пригадати, скільки мені на той час було років.

Августин

Немає потреби точно обчислювати. Скажи натомість, коли уперше твоїм очам відкрились риси тієї жінки?

Франческо

Цього я ніколи не забуду.

Августин

Тепер співстав дати.

Франческо

Схоже, та зустріч і моє падіння стались одночасно.

Августин

Саме про це мені йшлося. Ти, ймовірно, сторопів, і незвикле сяйво засліпило тебе; недарма кажуть: кохання починається зі збентеження. Поет, що знав природу таких явищ, так і каже:

і внаслідок цього далі:

Хоча, як тобі добре відомо, вся ця історія казкова, природного розвитку подій дотримано в ній досконало. Але чому, збентежений зустріччю з тією жінкою, ти віддав перевагу шляху, що вів ліворуч?

Франческо

Думаю, він видавався пологим і просторим, на відміну від стрімкого і тісного правого.

Августин

Іншими словами, ти боявся зусиль. А та славна жінка, яку ти називаєш своїм надійним провідником, чому, коли ти вагався і тремтів, чому вона не спрямувала тебе на правильний шлях, не повела, взявши за руку, як чинять зі сліпими?

Франческо

Вона це робила, наскільки мала змогу. Інакше як вона, не піддаючись на жодні умовляння, жодні лестощі і при тому зберігаючи жіночність, зуміла, наперекір своєму і моєму віку і всупереч багатьом обставинам, які мали б розтопити не тільки жіноче серце, а навіть діамант, залишитись твердою і неприступною? Воістину, ця жіноча душа навчила мене чоловічої гідності, даючи мені такі уроки сором’язливості, завдяки яким, кажучи словами Сенеки, мені не бракувало ні взірця, ні докору; а коли, нарешті, вона побачила, що я, порвавши пута, мчу долі, вона вирішила радше полишити мене, ніж за мною скотитись.

Августин

Отже, попри недавні твої запевняння, ти іноді мав розпусні бажання. Така вже загальновідома звичка закоханих – щоб не сказати, схиблених, [104]– що до них усіх можна застосувати: «хочу, не хочу, не хочу, хочу». Бо ви самі не знаєте, чого ви хочете, а чого – ні.

Франческо

Я з необачності вскочив у сильце. Але якщо свого часу я, траплялось, бажав такого, на що мене штовхали кохання і молодість, нині я знаю, до чого прагну; нині я зміцнив свою ослаблену душу. А та, про яку говоримо, вона завжди залишалася твердою в своїх намірах, завжди незмінною. І що більше я усвідомлюю ту її сталість, то більше вражаюсь; і коли раніше мене засмучувала твердість її рішення, то нині я радий і вдячний.

Августин

Хто раз оступився, на того іншим разом непросто покластись. Я повірю, що ти зміниш свою душу не раніше, ніж ти зміниш свою поведінку і спосіб життя. Можливо, твій шал дещо стихнув, але аж ніяк не згас. Наділяючи предмет твого кохання стількома достойностями любові, невже не помічаєш ти, як сам себе засуджуєш, виправдовуючи її? Наполягаючи на її святості, себе самого ти визнаєш божевільним нечестивцем; вона, за твоїми словами, була щасливою, а ти, через кохання до неї, нещасливим. З цього, якщо пам’ятаєш, я починав.

Франческо

Я пам’ятаю, тож не смію заперечувати; і бачу, до чого ти мене помалу привів.

Августин

Зосередься, щоб ясніше усвідомити, що я скажу. Ніщо не породжує такого забуття чи зневаги до Бога, як любов до минущого, а надто той вид її, що називають «коханням», а на додачу (доходячи до вищого блюзнірства) обожнюють, напевне для того, щоб виправдати людське божевілля небесним походженням почуття і, під виглядом виконання божественної волі, вільніше служити розпусті. Не варто дивуватися з того, що ця пристрасть посідає таку владу в людських серцях. Бо якщо в інших пристрастях людину приваблює вигляд предмета, прагнення насолоди або вводить в оману гра уяви, то в коханні до усього згаданого приєднується взаємність почуття. І якщо в інших випадках втрата спонуки ослаблює почуття, то в коханні смертні серця навзаєм підбурюють одне одного. Недарма наш Цицерон казав, що «з усіх душевних пристрастей, безперечно, жодна не є лютішою за кохання», [105]і напевне він був твердо переконаний у цьому, якщо додав «безперечно», адже він уже в чотирьох книгах захищав Академію, що в усьому сумнівалася. [106]