Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– Волтер хоче, щоб я поїхала з ним у Мей-тан-фу.

– Але ж там епідемія холери. Такого сильного спалаху вже п’ятдесят років не бувало. Жінці там немає чого робити. Тобі ні в якому разі не можна туди їхати.

– Якщо ти від мене відступишся – доведеться.

– Ти про що? Я не розумію.

– Волтер їде на заміну померлому лікареві-місіонеру. І хоче, щоб я їхала з ним.

– Коли?

– Зараз. Відразу ж.

Таунсенд відсунувся назад разом зі стільцем і глянув на неї спантеличено.

– Може, я зовсім розгубив мізки, бо щось не складу докупи, що ти говориш. Якщо він хоче, щоб ти їхала з ним, то що тоді з розлученням?

– Він дав мені вибір. Або я їду в Мей-тан-фу, або він звертається до суду.

– Он воно що. – Таунсендів тон зовсім трішки змінився. – Думаю, з його боку це досить порядно, хіба ні?

– Порядно?

– Ну, він сам рветься туди поїхати. Особисто мене таке не цікавить. Безсумнівно, він дістане орден Підв’язки, коли повернеться.

– А як же я, Чарлі? – вигукнула вона з болем.

– Ну, напевно, якщо він хоче, щоб ти поїхала, то, враховуючи обставини, думаю, ти не можеш відмовитися.

– Це означає смерть. Вірну смерть.

– Ох, чорт забирай, не перебільшуй. Навряд чи він брав би тебе з собою, якби так думав. Ти ризикуєш не більше за нього. Власне, якщо пильнувати – ризику ніякого. При мені тут бував один спалах холери, а я й оком не повів. Головне – не їсти нічого сирого: ні фруктів, ні салатів, і кип’ятити питну воду. – Він говорив дедалі впевненіше й легше, зникала його похмурість, на її місці з’являлася жвавість. Він майже радів. – Врешті, це його робота, хіба ні? Він цікавиться мікробами. Щиро кажучи, для нього це хороша можливість.

– А як же я, Чарлі? – повторила вона, цього разу не з болем, а з жахом.

– Ну, щоб зрозуміти людину, найкраще – уявити себе на її місці. З його погляду, ти повелася непристойно, й він хоче забрати тебе подалі від спокуси. Я завжди думав, що він ніколи не захоче з тобою розлучитися, на мій погляд, він не з таких. Він зробив пропозицію, яку вважав дуже щедрою, а ти його розсердила, коли відмовилася. Не хочу тебе звинувачувати, але заради загального добра тобі варто було її таки розглянути.

– Але ж хіба ти не бачиш, що мене це вб’є? Хіба ти не розумієш, що він везе мене туди, бо знає, що це неминуча смерть?

– Ох, люба моя, не кажи так. Ми у збіса незручному становищі й справді не маємо часу на мелодрами.

– Ти просто не хочеш нічого розуміти. – Ох, як їй страшно, як болить серце! Не сором і закричати. – Ти не можеш послати мене на вірну смерть. Якщо в тебе не лишилося до мене ні любові, ні співчуття, то хоч постався по-людськи.

– Послухай, ти забагато від мене вимагаєш. На мій погляд, твій чоловік поводиться досить шляхетно. Він готовий тобі пробачити, якщо ти даси йому таку змогу. Він хоче відвезти тебе геть, аж тут з’явилася можливість повезти тебе туди, де кілька місяців ти пробудеш подалі від спокуси. Я не кажу, що Мей-тан-фу – це курорт, таких китайських міст я не знаю, але немає чого через це так перейматися. Власне, саме цього й не варто робити. Думаю, багато людей помирає не так від самої хвороби, як від страху нею захворіти.

– Але мені вже страшно. Коли Волтер про це сказав, я мало не зомліла.

– Розумію, спочатку тебе це шокувало, але коли обдумаєш усе зважено, то заспокоїшся. Не кожному на долю випадає можливість дістати такі враження.

– Я думала, я думала…

У пориві страждання вона похитувалася вперед-назад. Він мовчав, і його обличчя знову набуло похмурого виразу, якого вона раніше ніколи не бачила. Кітті вже не плакала. Сльози її висохли, вона була спокійна, а її голос, хоч і тихий, звучав твердо.

– Ти хочеш, щоб я поїхала?

– Ну, вибору немає, хіба ні?

– Справді немає?

– Мушу визнати: якщо твій чоловік звернеться в суд і виграє справу, я однаково не зможу з тобою одружитися.

Напевно, йому здалося, що минула вічність, перш ніж вона відповіла. Вона повільно підвелася.

– Навряд чи мій чоловік і справді збирався йти до суду.

– То якого біса ти налякала мене мало не до смерті?

Вона спокійно на нього глянула.

– Він знав, що ти від мене відступишся.

Кітті змовкла. Потроху, як буває, коли вчиш іноземну мову й читаєш сторінку, що спочатку здається зовсім незрозумілою, а тоді вхопишся за якесь слово чи фразу, і раптом хай не повне, але розуміння зблискує в утомленій голові, отак потроху відкрилися їй помисли Волтера. Наче темний, зловісний краєвид, осяяний блискавкою й за мить знову занурений у темряву. Побачене змусило її здригнутися.