Уильям Моэм - Розмальована вуаль

Вони пройшли через арку, й носії зупинилися, щоб перекласти паланкінові палиці з одного плеча на друге. Один з них обтер спітніле обличчя брудною ганчіркою. Вузька дорога зміїлася вниз. Обабіч неї стояли брудні халупки. Опускалася ніч. Але раптом носії збуджено заговорили й одним стрибком, різко струснувши паланкін, притислися до стіни. За мить вона збагнула, що їх налякало, бо, доки вони стояли, перемовляючись, повз паланкін пройшло четверо селян, швидко й мовчки, несучи нову, нефарбовану труну, свіже дерево якої в напівтемряві сяяло білим. Від страху серце Кітті мало не вискочило з грудей. Труну пронесли, але носії стояли як укопані, здавалося, не могли зібратися на силі, щоб іти далі. Але ззаду пролунав окрик і вони рушили. Більше від них не долинало й звуку.

Вони йшли ще кілька хвилин, а тоді різко звернули у відчинені ворота. Паланкін поставили. Вона прибула.

Будинок був одноповерховий, з верандою. Кітті увійшла й відразу опинилась у вітальні. Вона сиділа й дивилася, як кулі, згинаючись під вагою, заносили пожитки. У дворі Волтер давав розпорядження, де що поставити. Вона була дуже втомлена й злякалася, почувши незнайомий голос:

– Можна увійти?

Вона спалахнула, а тоді зблідла. У такому перевтомленому стані їй не хотілося ні з ким знайомитися. З темряви, освітленої тільки лампою з абажуром у довгій кімнаті з низькою стелею, вийшов чоловік і простягнув їй руку:

– Воддінгтон. Я заступник комісара.

– А, з митниці. Я знаю. Чула, що ви тут.

У такому тьмяному світлі Кітті змогла роздивитися тільки, що він дрібненький худенький чоловічок, не вищий за неї, з лисою головою й маленьким, гладенько поголеним лицем.

– Я живу просто на підніжжі пагорба, але з того боку, з якого ви прибули, його не видно. Я вирішив, що ви будете надто виснажені й не захочете прийти до мене вечеряти, тому розпорядився приготувати вечерю тут і напросився скласти вам компанію.

– Дуже рада це чути.

– Побачите, кухар тут непоганий. Я прислав до вас служок Вотсона.

– Вотсон – це той місіонер, що раніше тут жив?

– Так. Приємний був чоловік. Завтра покажу вам його могилу, якщо хочете.

– Ви дуже люб’язні, – відповіла Кітті, всміхнувшись.

Тут увійшов Волтер. Воддінгтон познайомився надворі, тож тепер сказав:

– Я саме попереджаю вашу дружину, що вечерятиму з вами. Відколи Вотсон помер, мені ні з ким було й словом перекинутися, хіба що з монахинями, але французьку я не дуже добре знаю. Окрім того, з ними можна поговорити тільки на певні теми.

– Я сказав служці принести напоїв, – мовив Волтер.

Служка приніс віскі з содовою, й Кітті помітила, що Воддінгтон щедро пригостився. З його манери розмовляти й частих смішків вона зрозуміла, що він прийшов до них уже напідпитку.

– За удачу, – сказав він, а тоді, звертаючись до Волтера: – Вам тут нудьгувати не доведеться. Люди мруть як мухи. Магістрат втратив голову, у полковника Ю, який командує гарнізоном, до біса роботи – йому доводиться пильнувати, щоб солдати не мародерствували. Якщо нічого не зміниться, ще трохи – й нас повбивають просто в ліжках. Я намагався примусити монахинь поїхати, але, звісно, вони відмовилися. Всім їм хочеться в мучениці, бодай їм грець.

Говорив він легким, недбалим тоном, у якому чулася тінь сміху, тож слухати його й не всміхатися було неможливо.

– Чому ви не поїхали звідси? – запитав Волтер.

– Ну, половина моїх людей вимерли, а решта готові ось-ось лягти й померти. Хтось мав залишитися й утримувати порядок.

– Вам зробили щеплення?

– Так. Вотсон. Він і собі зробив, тільки йому це не дуже допомогло, бідоласі. – Він повернувся до Кітті, його смішне маленьке обличчя весело зморщилося. – По-моєму, великого ризику немає, якщо виконувати перестороги. Наказуйте кип’ятити молоко й воду, не їжте свіжих фруктів та сирих овочів. Ви привезли грамофонних платівок?

– Здається, ні, – відповіла Кітті.

– От шкода. А я сподівався. Нових давно не купував, а старі мені вже в печінках.

Увійшов служка й запитав, чи вони будуть вечеряти.

– Ви ж не будете нині перевдягатися, правда? – запитав Воддінгтон. – Мій служка помер тиждень тому, а новий – справдешній бовдур, тож я перестав наряджатися до вечері.

– Піду зніму капелюха, – сказала Кітті.

Її кімната була поруч тієї, в якій вони сиділи. Там майже не було меблів. Ама сиділа на підлозі, поряд із лампою, розпаковуючи речі.

Їдальня була маленька, й більшу її частину займав величезний стіл. На стінах висіли гравюри з біблійними сценами та прикрашені мініатюрами тексти.