Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– Усі місіонери мають великі столи, – пояснив Воддінгтон. – Щороку їм дають надбавку на кожну дитину, тож вони купують великий стіл відразу після одруження, щоб мати багато місця для майбутніх членів сім’ї.

Зі стелі звисала велика гасова лампа, тож Кітті змогла краще роздивитися Воддінгтона. Через його голомозість у неї склалося враження, що він уже немолодий, але, побачивши його тепер, вона вирішила, що йому ще далеко до сорока. Його обличчя, маленьке під високим круглим чолом, було гладеньке й рожеве, негарне, як у мавпочки, але не без шарму – потішне обличчя. Ніс і рот заледве більші, ніж у дитини, й маленькі, дуже ясні сині очі. Світлі й рідкі брови. Він скидався на смішного маленького старигана. Воддінгтон щедро сам собі наливав і до кінця вечора вже був досить п’яненький. Але п’янів він невинно, весело, як сатир, що украв у заснулого пастуха бурдюк із вином.

Він говорив про Гонконг – мав звідти багато друзів і хотів дізнатися, як їм ведеться. Попереднього року він бував на перегонах, тож згадав у розмові коней та їхніх власників.

– Між іншим, а як там Таунсенд? – запитав він раптом. – Його призначать губернатором?

Кітті відчула, як зашарілася, але її чоловік на неї не глянув.

– Не сумніваюся, – відказав він.

– Він із таких, пробивних.

– Ви його знаєте? – запитав Волтер.

– Так, вельми непогано. Ми колись разом пливли з Англії.

З другого берега річки долинули дзвін гонга й тріщання хлопавок. Там, недалеко від них, велике місто дрижало від страху, а смерть, нагла й безжальна, проносилася його звивистими вуличками. А Воддінгтон почав говорити про Лондон. Він згадав театри – знав, що там нині ставлять, і розповів, які спектаклі бачив, коли останнього разу приїжджав додому у відпустку. Він сміявся, згадуючи жарти низькопробного коміка, й захоплювався красою зірки одного водевілю. Він з явним задоволенням похвалився, що його кузен одружився з однією з найзнаменитіших зірок. Воддінгтон якось у них обідав і отримав від неї в подарунок фотографію – покаже їм, коли вони прийдуть до нього на вечерю в управління.

Волтер дивився на гостя холодно й іронічно, але було видно, що той його розважав, тож він намагався продемонструвати хоч якесь зацікавлення темами, що про них, як чудово знала Кітті, нічого не знав. Його вуст не полишала легка усмішка. Але Кітті, сама не знаючи чому, трепетала. У будинку померлого місіонера, поруч охопленого моровицею міста вони здавалися безмірно відірваними від світу. Троє самотніх людей, чужих одне одному.

Вечеря закінчилася, вона встала з-за столу.

– Ви не проти, якщо я побажаю вам доброї ночі? Я піду спати.

– Мені вже час іти, напевно, лікар теж хоче лягти спати, – відповів Воддінгтон. – Завтра ми маємо вийти раненько.

Він потиснув Кітті руку. На ногах він тримався досить твердо, але його очі помітно блищали.

– Я зайду по вас, – сказав він Волтерові, – і поведу в магістрат, а тоді до полковника Ю, а потім підемо в монастир. Так, нудьгувати вам тут точно не доведеться.

Вночі її мучили дивні сни. Її наче несли в паланкіні, вона відчувала, як її хитало туди-сюди, доки носії ступали широкою ходою. Вони заходили в міста, великі й похмурі, де натовпи збиралися, щоб подивитися на неї. Вулиці були вузькі та звивисті, й у відкритих ятках з дивними товарами все завмирало, доки її несли, й ті, що купували, й ті, що продавали, зупинялися. А тоді вона підійшла до пам’ятної арки, і її вигадливі обриси раптом наче ожили, стали схожі на руки якогось індуїстського бога, що ними махав, а коли її проносили під аркою, пролунав відголосок глумливого сміху. Але потім їй назустріч вийшов Чарлі Таунсенд, узяв її на руки, піднімаючи з паланкіна, і сказав, що все це була велика помилка, що він не хотів так із нею повестися, що він її любить і не може без неї жити. Вона відчула його поцілунки на губах і заплакала від радості, питаючи, чому він був такий жорстокий, але, хоч і питала, вона знала, що це не має значення. А тоді пролунав хрипкий, різкий крик, і їх розлучили, а між ними, мовчки кваплячись, пройшли кулі в синьому вбранні, і вони несли труну.

Вона прокинулася в холодному поту.

Їхній будинок стояв посеред крутого схилу, і з вікна їй було видно вузьку річку внизу, а за нею – місто. Зоря тільки зійшла, і з річки піднімався білий туман, окутуючи джонки, що стояли пришвартовані близько одна до одної, наче горошини в стручку. Сотні джонок, беззвучних, таємничих у тому примарному світлі. Їхні веслярі наче потрапили під якісь чари, бо здавалося, що не сон, а щось дивне й жахливе зробило їх такими непорушними й безмовними.