Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– Якщо дійде до найгіршого, мені доведеться зізнатися губернаторові. Висварить він мене так, що мало не буде, але він хороший чоловік і має життєвий досвід. Він якось усе залагодить. Йому теж скандал ні до чого.

– А що він може зробити? – запитала Кітті.

– Натисне на Волтера. Якщо не достукається до його честолюбства, до почуття обов’язку.

Кітті трохи зажурилася. Здається, їй не вдалося пояснити Чарлі, що ситуація відчайдушно серйозна. Його безтурботність її дратувала. Вона пошкодувала, що пішла побачитися з ним до нього в кабінет. Оточення її бентежило. Їй було б куди легше сказати те, що вона хотіла, у нього в обіймах, закинувши руку йому за шию.

– Ти не знаєш Волтера, – мовила вона.

– Я знаю, що кожен має свою ціну.

Вона любила Чарлі всім серцем, але його відповідь збила її з пантелику; такий розумний чоловік і змолов таку дурницю.

– Здається, ти не усвідомлюєш, як Волтер розгнівався. Ти не бачив його обличчя й виразу очей.

Якусь мить він мовчав, але дивився на неї з легкою усмішкою. Вона знала, що він мав на думці. Волтер був бактеріолог і перебував у залежному становищі; навряд чи йому вистачить нахабності перейти дорогу вищим чиновникам колонії.

– Годі тішитися самообманом, Чарлі, – сказала вона відверто. – Якщо Волтер постановив собі звернутися до суду, ні ти, ні хтось інший не зможе хоч трішки на нього вплинути.

Його обличчя знову стало серйозне й смурне.

– І він збирається вказати мене співвідповідачем?

– Спочатку збирався. А потім мені вдалося вмовити його погодитися на те, що я сама з ним розлучуся.

– Що ж, це не так страшно. – Його лице знову розслабилося, і в його очах вона побачила полегшення. – Як на мене, це хороший вихід. Врешті, це все, що йому залишається, єдиний порядний вчинок.

– Але в нього є умова.

Він запитально глянув на неї й наче щось зважив.

– Ну, я не мільйонер, але зроблю все, що зможу.

Кітті змовкла. Чарлі казав те, що вона зовсім не очікувала від нього почути. І через це їй було важко говорити. Вона сподівалася, що викладе йому все одним духом, у затишку його ласкавих рук, сховавши розпашіле обличчя в нього на грудях.

– Він погодиться, щоб я з ним розлучилася, якщо твоя дружина запевнить його, що розлучиться з тобою.

– Це все?

Кітті заледве знайшла в собі сили говорити.

– І – це дуже важко сказати, Чарлі, це жахливо – якщо ти пообіцяєш одружитися зі мною впродовж тижня відтоді, як рішення суду набуде чинності.

Якусь мить він мовчав. А тоді знову взяв її долоню й лагідно стиснув.

– Знаєш, кицю, – сказав він, – хай що станеться, ми не можемо вплутувати в це Дороті.

Вона безпорадно на нього глянула.

– Я не розумію. Як її не вплутувати?

– Ну, нам не можна думати лише про себе. Ти ж знаєш, якби все склалося інакше, мені нічого так не хотілося б, як взяти тебе за дружину. Але про це й мови не може бути. Я знаю Дороті – її ніщо не примусить зі мною розлучитися.

Кітті проймав страшенний жах. Вона знову заплакала. Таунсенд підвівся, сів поряд із нею й обійняв за талію.

– Постарайся не засмучуватися, люба. Нам не можна губити голову.

– Я думала, ти мене кохаєш…

– Звісно, кохаю, – сказав він ніжно. – У тебе щодо цього вже не має бути ніяких сумнівів.

– Якщо Дороті не розлучиться з тобою, Волтер зробить тебе співвідповідачем.

Перш ніж відповісти, він витримав помітну паузу. Тон його був сухий.

– Звісно, це зруйнує мою кар’єру, але, боюся, тобі добра не дасть. Якщо дійде до найгіршого, я в усьому зізнаюся Дороті; їй буде страшенно образливо й боляче, але вона мені пробачить. – Йому майнула думка. – Напевно, найкраще в будь-якому разі в усьому зізнатися. Якщо Дороті піде до Волтера, я певний, що вона переконає його тримати язика за зубами.

– Отже, ти не хочеш, щоб вона з тобою розлучилася?

– Ну, я маю думати про дітей, правда? І, безумовно, мені не хочеться, щоб вона страждала. Ми завжди дуже добре ладнали. Знаєш, вона всі ці роки була мені неймовірно хорошою дружиною.

– Чому ж ти мені сказав, що вона для тебе нічого не означає?

– Я такого не казав. Я сказав, що не кохаю її. Ми не спали разом роками, хіба що вряди-годи, скажімо, на Різдво, чи тоді, коли вона від’їжджала в Англію, чи тоді, коли повернулася. Вона з тих жінок, яким такі справи байдужі. Але ми завжди були чудові друзі. Я з готовністю визнаю, що покладаюся на неї більше, ніж будь-хто може уявити.

– То, може, ліпше було дати мені спокій?

Їй здалося дивним, що, коли від страху аж перехоплювало подих, вона могла говорити так спокійно.