Артур Шніцлер - Повернення Казанови. Царство снів

Коли гості поїхали, Оліво взяв Казанову за руку й зі сльозами в голосі знову запевнив його, що геть усе в цьому домі належить йому, Казанові, і він може всім тут розпоряджатися, як йому заманеться. Вони пройшли під вікном Марколіни. Воно не лише було зачинене, але й затягнуте жалюзі, а зсередини заслонене ґардинами. «Були часи, подумав Казанова, – коли такі перепони не ставали на заваді або нічого не означали…» Вони увійшли до будинку. Олі-во наполіг на проводжанні гостя скриплячими сходами до його кімнатки у вежі, обійняв на прощання.

– Отже, завтра, – пробелькотів він, – у монастир. Але спіть собі спокійно, виїжджатимемо не надто рано, усе робитимемо для вашої зручності. На добраніч!

Оліво тихо причинив за собою двері й рушив униз сходами, під його важкими кроками сходи стугоніли на весь дім.

Казанова зостався сам у своїй кімнатчині, тьмяно освітленій двома свічками. Він переводив погляд з одного вікна на інше; вони виходили на всі чотири боки світу. Довкола простирався в голубуватому мереху одноманітний пейзаж: розлогі рівнини з невисокими пагорбами, лише на північному окрайці виднокола – розмите далиною пасмо гір; розкидані то тут, то там хатинки, обійстя, вілли, а серед них на узвишші блимав вогником замок, певно, як припускав Казанова, маркіза. У кімнатці, окрім широкого ліжка посередині, стояв лише довгий стіл з двома запаленими свічками, два стільці, комод і люстро в позолоченій рамі. Чиїсь дбайливі руки навели тут лад і навіть розпакували речі Казанови. На столі лежала замкнена на замок потерта шкіряна тека з паперами й кілька книжок, потрібних йому для роботи – тому він і прихопив їх із собою; поруч приготоване письмове приладдя. Спати Казанові нітрохи не хотілося, він вийняв з теки рукопис і при мерехтливому світлі свічок перечитав останні написані сторінки. Писання урвалося посеред абзацу, тож тепер неважко було продовжити незавершену думку. Він взяв до рук перо, поспіхом записав кілька речень і раптом завмер.

«Навіщо? – запитав сам себе, ніби жахнувшись власного внутрішнього прозріння. – Навіть якби я знав, що все, що написав досі, і все, що колись ще напишу, ґеніальне й неперевершене; навіть якщо мені справді пощастить знищити Вольтера й затьмарити його славу своєю, хіба й тоді я б з радістю не спалив усі свої рукописи за одну лише мить в обіймах Марколіни? Хіба заради такої винагороди я б не погодився дати обітницю навіки забути про Венецію, навіть якби мене там чекала тріумфальна зустріч? Венеція!..»

Він повторив це слово ще раз, і воно прозвучало в усій своїй величі й повернуло собі колишню владу над ним. Місто його юності постало перед Казановою, огорнене чарівливим флером спогадів, і серце напучнявіло тугою, такою незмірною та щемкою, якої він, здавалось, ще ніколи не відчував. Відмова від повернення на батьківщину видавалася Казанові найнеможливішою з усіх жертв, наготованих долею. Що робити йому в цьому змізернілому, збляклому світі без надії, без певності ще коли-небудь побачити кохане місто? Після десятиліть мандрів та пригод, після всіх удач і нещасть, яких зазнав у житті, після почестей та ганьби, тріумфів та принижень повинен же він, урешті-решт, віднайти місце для спочинку – батьківщину. А хіба існує для нього інша батьківщина, окрім Венеції? Хіба існує інше щастя, окрім віднайденої батьківщини? На чужині вже давно не таланить йому надовго втримати біля себе щастя. Іноді ще ставало сил вхопитися за нього, але не втримати. Він втратив владу над людьми – жінками, та й чоловіками. Лише там, де людям важили спогади, його слово, його голос, його погляд ще мали потугу й чар. Сьогодення ж не готує йому нічого. Минула його пора! І він зізнався собі в тому, що досі від себе намагався приховувати: навіть його письменницькі здобутки, навіть памфлет на Вольтера, на який покладав останні сподівання, ніколи не принесуть йому широкого визнання. Для цього теж вже надто пізно! Так, якби в молодості йому вистачило вільного часу й терпіння поважніше зайнятися такою працею – Казанова добре це розумів, – він міг би стати першим серед перших поетів та філософів. Він міг би також досягти щонайвищого статусу і як фінансист чи дипломат, якби доклав більше старань, якби був обачніший, аніж це йому властиво. Але куди зникало все його терпіння, уся його обережність, життєві плани, коли нова любовна пригода манила в невідомість? Жінки. Повсюдно жінки. Він миттю забував про все на світі заради них: заради шляхтянок і посполитих, заради жагучих і холодних, заради цнотливиць і повій – задля однієї ночі на новому ложі кохання готовий був відмовитися від усіх земних почестей і потойбічного раювання. Та чи каявся він тепер, що прогаяв щось важливе в житті у вічних пошуках і знаходженнях чи незнаходженнях, у безнастанному приземленому й неземному метанні від жаги до насолоди й від насолоди до жаги? Ні, він ні в чому не розкаювався. Він прожив своє життя, як ніхто! Та й зараз хіба не проживає його так само? Й досі на своєму шляху всюди знаходить жінок, хай і не шаленіють вони за ним так, як колись. Амалія? Він міг би оволодіти нею, досить лиш забажати; та хоч і цієї миті в ліжку її п’яного чоловіка. А господиня готелю в Мантуї – хіба не закохалася в нього, наче у вродливого юнака, ніжно й ревниво? А поцяткована віспинами, однак струнка й тендітна коханка Перотті? Хіба вона, одурманена іменем Казанови, яке, здавалось, осипало її жарінню тисяч жагучих ночей, не благала його подарувати їй одну-єдину ніч кохання, а він знехтував нею, як чоловік, який ще може вибирати жінок на свій смак? А ось Марколіна… такі, як Марколіна, тепер уже не для нього. Чи, може, ніколи й не була б для нього? Бувають же такі непоступливі жінки. Йому теж якось трапилася одна, проте тут же їй на заміну підвернулася інша, згідливіша, і він навіть дня не згаяв на даремні зітхання та вмовляння. Якщо навіть Лоренці не пощастило завоювати Марколіну – вона ж відмовилася від запропонованої руки й серця цього чоловіка, не менш вродливого й зухвалого за нього, Казанову, в молоді роки, – то, може, й справді Марколіна з тих рідкісних з’яв, у існуванні яких він завжди сумнівався; може, вона й справді добропорядна жінка.