Артур Шніцлер - Повернення Казанови. Царство снів

– Ну, нарешті! – вигукнув він. – Ми знали, що ви не захочете бути просто глядачем!

Маркіз поклав перед Казановою одну карту, і той поставив на неї усе, що мав при собі – десять дукатів. Не рахуючи, висипав їх з гаманця на стіл – хай би вже програти все й відразу. Програш мав би стати провістям, щасливим провістям: чого саме, він не відав і сам, – може, незабарного повернення до Венеції, а може, такої сподіваної нагоди побачити оголену Марколіну. Та не встиг він ще й визначитися, як маркіз уже програв йому. Казанова, за прикладом Лоренці, теж подвоїв ставку; йому, як і лейтенантові, знову пофортунило. Маркіз більше не звертав уваги на решту гравців. Маломовний Рікарді ображено встав з-за столу, його брат лиш заламував руки, а тоді обоє, згірчені невдачею, відійшли у сам кут зали. Абат з Оліво менше переймалися таким переламом гри: перший напихався солодощами й бубонів свої примовки, другий збуджено спостерігав, як лягали карти. Зрештою, маркіз програв п’ятсот дукатів, які розділили між собою Казанова й Лоренці. Маркіза підвелася і, перш ніж вийти з зали, подала очима знак Лоренці. Її супроводжувала Амалія. Маркіза погойдувала стегнами, від чого Казанову аж вернуло, Амалія ж плелася за нею, мов якась покірна, підтоптана стариця. Маркіз програв усі гроші, які мав при собі, тому банк перейшов до Казанови, а той, на превелике невдоволення маркізи, наполіг на поверненні до гри всіх гостей. Захланні, розпалені азартом брати Рікарді миттю позаймали свої місця; абат лише похитав головою – йому, мовляв, уже досить, Оліво ж продовжив гру задля догоди своєму шановному гостеві. Лоренці й надалі щастило. Вигравши загалом чотириста дукатів, він підвівся і сказав:

– Завтра я готовий надати вам можливість реваншу. А нині дозвольте відкланятися! Мені час додому!

– Додому! – глузливо зареготав маркіз, якому, до речі, поталанило відіграти кілька дукатів. – Незле сказано! Лейтенант – щоб ви знали – мешкає у мене! – звернувся він до решти гостей. – А моя дружина ще перед тим подалася додому! Гарної вам розваги, Лоренці!

– Ви прекрасно знаєте, – незворушно заперечив Лоренці, що я їду просто до Мантуї, а не до вашого замку, де ви так люб’язно прихистили мене вчора на ніч.

– Їдьте собі, куди хочете! Про мене, хоч до дідька лисого!

Лоренці якнайпоштивіше попрощався з присутніми, проковтнувши образу від маркіза, що дуже здивувало Казанову. Він знову роздав карти і виграв; невдовзі маркіз вже був винен йому кілька сотень дукатів.

«Навіщо це? – спершу запитував себе Казанова, але потім втягнувся у гру. – Непогано лягає карта, – думав він. – Ось скоро тисячу матиму, а там, диви, і дві виграю. Маркіз заплатить свій борг! Цілком незле було б повернутися до Венеції з невеличким маєтком у кишені. А до Венеції навіщо повертатися? Знову розбагатів – знову й помолодів! Багатство – це все. А тоді я знову зможу їх купувати… Кого? Я не хочу іншої… Ось стоїть вона гола біля вікна… можна й не сумніватися… чекає у передчутті, що я прийду… Стоїть при вікні, щоб звести мене з розуму. Ось я вже там…»

А тим часом він з незворушним виразом обличчя продовжував роздавати карти, не лише маркізові, але й Оліво та братам Рікарді, підсовуючи іноді золотий, їм не належний. Вони не заперечували. Враз у нічній тиші почулися звуки, ніби стукіт кінських копит. «Лоренці…» – подумав Казанова. Відбився луною від садового муру й поступово розтанув, змовкли і звуки, і відлуння. Але тепер щастя відвернулося від Казанови. Маркіз робив високі ставки, щоразу піднімаючи їх ще вище, і ближче до півночі Казанова виявився таким бідним, як був до гри, навіть біднішим, бо програв і ті кілька золотих, з якими прибув. Він відсунув від себе карти, підвівся, усміхаючись, з-за столу.

– Дякую за гру, панове!

Оліво простер до нього руки.

– Мій друже, граймо далі. Сто п’ятдесят дукатів – чи ви забули?.. Ні, не сто п’ятдесят! Усе, що я маю… усе, чим я є… усе… усе! – він ледве белькотів, бо весь вечір пив келих за келихом.

Казанова урвав його награно величним жестом.

– Жінок і везіння не приневолиш, – мовив він, кланяючись абатові.

Той вдоволено кивнув і заплескав у долоні.

– Що ж, до завтра, високоповажаний шевальє, – озвався маркіз. – Завтра ми разом з вами обберемо до нитки лейтенанта Лоренці.

Брати Рікарді наполягали на продовженні гри. Маркіз, пожвавившись, почав роздавати карти. Брати поставили золоті, які їм дав виграти Казанова. За дві хвилини маркіз відіграв у стариганів гроші й рішуче відмовився грати з ними далі, бо готівки брати більше не мали. Старі заломили руки. Старший розплакався, мов дитя. Молодший цілував його в обидві щоки, заспокоюючи. Маркіз поцікавився, чи вже повернулася його карета. Абат підтвердив: він чув, як вона під’їхала півгодини тому. Маркіз запропонував абатові й братам Рікарді підвезти їх додому. Усі вийшли з будинку.