Артур Шніцлер - Повернення Казанови. Царство снів

– Онде мій дядечко!

Казанова, мовби намагаючись надолужити згаяне, прошепотів їй на вушко:

– Як шкода… Я б залюбки ще годинами бесідував з вами, Марколіно!

Він сам відчув, як з цими словами його очі знову спалахнули жагою, а Марколіна, яка, незважаючи на свою насмішкуватість, поводилася з ним під час усієї розмови майже довірливо, миттю схолодніла, у погляді з’явилася настороженість, що межувала з відразою, якою сьогодні вона вже раз боляче діткнула Казанову.

«Невже я справді вселяю таку огиду? – налякано запитував він себе, сам собі й відповів: – Та ні, річ не в тім! Марколіна – не жінка. Вчений, філософ, диво природи, як на те пішло, – але не жінка».

Водночас Казанова розумів: даремно намагається він себе обдурити, врятувати, розрадити – марні зусилля.

До них підійшов Оліво.

– Бач, як добре я зробив, – озвався він, звертаючись до небоги, – привівши нарешті для тебе в дім людину, з якою можна вести мудрі бесіди, до яких тебе, вочевидь, привчили твої професори з Болоньї!

– Навіть серед них, любий дядечку, – відповіла Марколіна, – не знайшлося б жодного, хто б відважився викликати на прю самого Вольтера!

– Що? Вольтера? Шевальє кинув йому виклик? – скрикнув Оліво, не розуміючи до пуття, про що йдеться.

– Ваша дотепниця-небога, Оліво, каже про памфлет, над яким я саме зараз працюю. Така собі аматорська потуга на дозвіллі. Колись я був зайнятий пильнішими справами.

Та Марколіна пустила повз вуха це зауваження.

– Уже стало прохолодніше. Приємної вам прогулянки! Бувайте!

Вона кивнула й поквапилася через моріжок до будинку. Казанова ледь стримався, щоб не дивитися їй услід.

– Пані Амалія супроводжуватиме нас на прогулянці? – запитав він.

– Ні, любий шевальє! На неї чекає купа домашніх справ. До того ж о цій порі вона навчає наших дівчаток.

– Яка чудова господиня і турботлива матір! Вам можна позаздрити, Оліво!

– Так, я й сам кажу собі це щоднини, – зворушено мовив Оліво, і очі йому зволожились.

Казанова й Оліво йшли повз торець будинку. Вікно Марколіни й далі стояло відчинене; у сутінній глибині кімнати біло мерехтіли шовкові дівочі шати. Широкою каштановою алеєю чоловіки дісталися дороги, яка вже цілком поринула в тінь; поволі простували вздовж садового муру, потім звернули праворуч, за кут, де починалися виноградники. Оліво повів гостя між високими лозами, з яких звисали важкі, темно-сині грона, до вершини пагорба. Звідти широким вдоволеним жестом показав далеко внизу свій дім. У вікні вежі Казанові привиділася жіноча постать.

Сонце хилилося до заходу, але спека ще не спала. По щоках Оліво цабенів піт, чоло ж Казанови залишалося бездоганно сухим. Потім вони поволеньки зійшли на леваду з соковитими травами. Від одного оливкового дерева до іншого вилися виноградні лози, між рядами дерев хвилювалося високе золоте колосся.

– Дари сонця у тисячах тисяч проявів! – пишномовно прорік Казанова.

Заохочений похвалою, Оліво ще завзятіше, ніж перед тим, заходився розповідати, як йому крок за кроком вдалося придбати цей чудовий маєток, як за кілька урожайних років, коли нечувано вродили ниви й сади, він став заможним, навіть багатим. Однак Казанова витав думками деінде і лише іноді, підхоплюючи якесь слово Оліво, вставляв ввічливе запитання, демонструючи свою увагу до співрозмовника. І аж коли Оліво, базікаючи про все на світі, нарешті заговорив про свою родину й Марколіну, Казанова нашорошив вуха. Але поза тим, що вже знав, довідався небагато. Ще дитиною, живучи в батька, лікаря з Болоньї, рано повдовілого зведеного брата Оліво, вона дивувала оточення своїми рано проявленими здібностями, тож усі давно звикли до її незвичних обдарувань. Кілька років тому помер батько Марколіни, відтоді дівчина жила в родині знакомитого професора Болонського університету, отого Морґаньї, який заповзявся зробити зі своєї учениці великого вченого. А літувала Марколіна зазвичай у маєтку дядька. Багато до неї сваталося: і один болонський купець, і сусіда-землевласник, а нещодавно ще й лейтенант Лоренці – усім відмовила. Певно, таки вирішила цілковито присвятити своє життя служінню науці. Слухаючи розповідь Оліво, Казанова відчував, як його спопеляє безмірна – безнадійна й божевільна – жага, доводячи до розпуки.

Не встигли вони, проминувши ниви й левади, вийти на путівець, як з клубів пилюки, що котилася, наближаючись, дорогою, залунали вигуки й привітання. Ось з’явилася й сама карета, у якій сиділи ошатно вбраний літній пан і трохи молодша за нього пишнотіла, напомаджена дама.