Артур Шніцлер - Повернення Казанови. Царство снів

– Не знаю, чи змінився ти за роки, але я бачу тебе таким, яким ти був тоді, яким бачила тебе завжди… навіть уві сні.

– Та придивись до мене, Амаліє! Чоло у зморшках, складки на шиї! Глибокі борозни від очей до скронь! А ось тут… тут бракує кутнього зуба, – Казанова роззявив рота. – А ці руки, Амаліє! Глянь на ці руки! Пальці, мов кігті… жовті плями на нігтях… А жили – сині й набряклі… Руки старця, Амаліє!

Жінка взяла простягнуті руки у свої долоні й з побожністю поцілувала їх одна по одній у затінку алеї.

– А сьогодні вночі хочу цілувати твої уста, – промовила вона з сумирною ніжністю, яка лиш розсердила його.

Неподалік від них, на краю моріжка, лежала в траві, заклавши руки за голову й задивившись у небо, Марколіна; діти перекидали над нею волани. Раптом вона змахнула рукою і перехопила волан, голосно засміялася, діти навалилися на нею купою; вона борсалася, відбиваючись від них, кучері розметалися навсібіч. Казанова затремтів.

– Не цілуватимеш ти ні моїх уст, ані рук, – гостро відрізав він Амалії. – Даремно чекатимеш мене, даремно мріятимеш, якщо я спершу не заволодію Марколіною.

– Та ти збожеволів! – розпачливо зойкнула Амалія.

– Ми з тобою квити… Ти божевільна, гадаючи, ніби бачиш у мені, стариганові, коханого юних літ, я ж – убивши собі в голову будь-якою ціною заволодіти Марколіною. Але, може, нам обом судилося прийти таки до тями. Хай Марколіна відродить мою молодість – для тебе! Посприяй мені, Амаліє!

– Ти геть стратив розум, Казаново! Це неможливо! Вона про чоловіків навіть чути не хоче.

Казанова зареготав.

– А лейтенант Лоренці?

– До чого тут Лоренці?

– Він її коханець, я знаю…

– Як ти помиляєшся, Казаново! Він просив її руки, вона ж відмовила. Він юний… він вродливий… вродливіший, мабуть, за тебе в молодості!

– Лоренці сватався до неї?

– Запитай Оліво, якщо мені не віриш!

– Та мені байдуже! Що мені до того, хто вона? Хай цнотливиця чи повія, наречена чи вдова – я хочу, щоб вона була моєю, я її жадаю…

– Я не можу її тобі дати, мій друже! – у голосі Амалії Казанова відчув жаль до себе.

– Бач, Амаліє, якою нікчемою я став! Десять літ тому… ще п’ять літ тому не потребував би я ні допомоги, ні заступництва, хай би навіть Марколіна була самою богинею цноти. І ось прошу тебе бути свахою. Якби ж то я був багатим… з десятьма тисячами дукатів у кишені! Але навіть десяти не маю… Злидар я, Амаліє!

– Навіть за сто тисяч золотих Марколіну тобі не здобути! Навіщо їй багатство? Вона любить книжки, небо, луки, метеликів, забави з дітьми… Маленького спадку їй вистачає з лишком.

– О, якби ж то я був князем! – трохи театрально вигукнув Казанова; таке часто з ним траплялося, коли його охоплювала справжня пристрасть. – Якби ж мені владу садити до в’язниці людей, карати на горло… Але де там. Я – ніхто, жебрак, ще й брехун! Я випрохую у високих вельмож посаду, шматок хліба, батьківщину! Що зі мною сталося? Невже я тобі не осоружний, Амаліє?

– Я кохаю тебе, Казаново!

– То здобудь її для мене! Тобі це під силу, я знаю! Кажи їй, що хочеш. Скажи, що я вам погрожував, що я здатний підпалити ваш дім! Скажи їй, що я шаленець, небезпечний безумець, що втік з божевільні й лише обійми цнотливиці можуть повернути мені душевне здоров’я. Так їй і скажи!

– Вона не вірить у дива!

– Як? Не вірить у дива? То вона й у Бога не вірує… Ще ліпше! Я у милості міланського архієпископа! Скажи їй це! Я можу занапастити її! Усіх вас занапастити! Це правда, Амаліє! Які книжки вона читає? Напевно, є серед них і заборонені церквою! Покажи мені їх! Я складу список. Лише одне моє слово…

– Замовкни, Казаново! Онде вона йде… Не викажи себе. Хоч би очі тебе не зрадили! Ніколи, Казаново, чуєш, що кажу: ніколи я не бачила істоти, чистішої за неї душею. Якби вона здогадувалася, що я ось зараз змушена була вислуховувати, відчула б себе зневаженою, брудною. І скільки б ти опісля тут не пробув, ніколи б навіть краєм ока її не побачив. Поговори з нею! Так, поговори з нею – ти ще будеш просити прощення і в неї, і в мене.

Марколіна з дітьми порівнялася з ними; діти побігли далі, до будинку, а дівчина, ніби з ввічливості до гостя, спинилася перед Казановою. Амалія зумисне залишила їх удвох. На Казанову справді наче повіяло неприступною, суворою цнотливістю від блідих, напіврозтулених уст, від гладко зачесаного тепер догори русявого волосся, що обрамляло чоло. Його пройняв щем, який він рідко відчував до жінки, не відчував і до неї ще зовсім недавно, за обіднім столом; це було щось схоже на обожнення, жагу, позбавлену будь-якого фізичного потягу. І Казанова стримано, ба, навіть поштивим тоном, яким прийнято звертатися до осіб значно вищого походження і який мав би улестити самолюбство Марколіни, поцікавився у неї, чи не має вона наміру присвятити вечірні години своїм студіям. Марколіна відповіла, що тут, на селі, вона зовсім не дотримується усталених для занять годин, однак не може опиратися тому, що деякі математичні проблеми, над якими недавно міркувала, займають її думки навіть у час дозвілля, як це було ось щойно, коли вона лежала на моріжку, задивившись у небо. Коли ж Казанова, підбадьорений її привітністю, жартома поцікавився, якими ж такими високими й до того ж неабияк нав’язливими проблемами заклопотана її голівка, Марколіна дещо глузливо відповіла, що ці проблеми не мають ані найменшої дотичності до тієї знаменитої каббали, на якій, як подейкують, чудово визнається шевальє фон Сенґаль, тож навряд чи буде йому до снаги їх збагнути. Його розсердив її неприхований скепсис, з яким вона відгукнулася про каббалу, хоча й сам у рідкісні моменти внутрішнього самоспоглядання усвідомлював, що ота своєрідна містика чисел, яку називають каббалою, позбавлена сенсу й здорового глузду; її не існує в природі, нею послуговуються лише шахраї та блазні – цю роль він грав поперемінно, однак завжди неперевершено, – щоб пошивати в дурні легковірів і телепнів. А розсердившись, Казанова, усупереч власному внутрішньому переконанню, спробував захистити перед Марколіною каббалу як повноцінну й справжню науку. Він говорив про божественну природу числа «сім», про що навіть згадується у Святому Письмі, про сповнене глибоким сенсом, пророче значення числових пірамід, які навчився вибудовувати за новою системою, і про те, як часто збувалися його передбачення, укладені за цією системою. А хіба не він якихось кілька років тому, уклавши таку піраміду чисел, спонукав амстердамського банкіра Гопе взяти на себе страхування безнадійного – як усі вважали – торгового корабля і заробити на цьому двісті тисяч золотих? Казанова ще й досі вмів бездоганно викладати свої шахрайсько-вишукані теорії, тож і цього разу сам почав вірити у власні небилиці й навіть наважився закінчити свою тираду твердженням, ніби каббала не так математична галузь, як її метафізичне вивершення. Марколіна, яка досі дуже уважно й начеб серйозно дослухалася до його слів, зиркнула раптом на нього ледь співчутливим і водночас шельмуватим поглядом.