Артур Шніцлер - Повернення Казанови. Царство снів

– Більшість людей, пане шевальє, знають вас понині під вашим давнішим і славетнішим іменем – Казанова.

– Я не знав, – з образливою стриманістю озвався Лоренці, – що французький король надав панові Казанові шляхетський титул.

– Я не мав наміру завдавати цим клопоту королю, – спокійно відповів Казанова. – Сподіваюся, ви, лейтенанте Лоренці, теж задовольнитеся поясненням, проти якого нічого не зумів заперечити бурґомістр Норнберґа, яке я надав йому за однієї, до речі, зовсім незначної нагоди, – за столом усі завмерли в очікуванні, що ж буде далі. – Абетка, як відомо, – всезагальне надбання людства. Я вишукав собі певну кількість літер, які припали мені до вподоби, і сам себе наділив шляхетським титулом, не зв’язуючись зобов’язаннями вдячності з жодним володарем, який навряд чи зміг би оцінити мої високі запити. Я – Казанова шевальє фон Сенґаль. Мені шкода, лейтенанте Лоренці, якщо це ім’я вам не до ґусту.

– Сенґаль – чудове імя, – озвався абат і повторив його декілька разів, ніби пробуючи губами на смак.

– Нема на світі такої людини, яка б з більшим правом носила титул шевальє, ніж мій шляхетний друг Казанова! – вигукнув Оліво.

– І щойно ваша слава, Лоренці, рознесеться так далеко світами, як слава пана Казанови, шевальє фон Сенґаля, ми, вам на догоду, ані миті не вагатимемося називати вас теж шевальє, – додав маркіз.

Казанова, роздратований непроханою підтримкою з усіх боків, уже готовий був огризнутися, що й сам зуміє себе відстояти, як зненацька з темряви саду до столу підступили два ошатно вдягнені літні панове. Оліво метушливо й сердечно привітався з ними, дуже радий нагоді припинити суперечку, яка загрожувала зіпсувати веселий вечір. Свіжі гості були братами Рікарді, старими холостяками, котрі, як довідався від Оліво Казанова, колись крутилися у вищому світі, але їм не надто щастило з розмаїтими справами, і вони, урешті, повернулися до сусіднього села, з якого самі родом, та й винайняли там доволі убоге житло. Дивакуваті, однак добродушні люди. Обидва Рікарді бурхливо висловили втіху від поновлення знайомства з шевальє, з яким вони якось багато років тому зустрічалися у Парижі. Казанова тієї зустрічі щось не пригадував. А може, то було в Мадриді?..

– Цілком можливо, – згодився Казанова, хоча був певен, що ніколи тих старих парубків в очі не бачив. Балачку підтримував лише один, на позір, молодший з братів, інший, з виду дев’яносторічний дідуган, водно кивав головою, дурнувато шкірячись.

Гості встали з-за столу. Діти кудись позникали ще раніше. Лоренці з маркізою поманджали моріжком у сутінки; Марколіна з Амалією невдовзі з’явилися в залі, де, вочевидь, клопоталися приготуваннями до картярської гри.

Що б усе це означало, запитував себе Казанова, залишивсь в саду на самоті. Невже мають мене за багатія? І хочуть обідрати, як липку? Бо всі ці приготування, а ще підкреслена чемність маркіза, запобігливість абата і навіть несподівана поява братів Рікарді видавалися дещо підозрілими. Може, й Лоренці ув’язався в інтриґу? Чи Марколіна? Чи навіть Амалія? А якщо все це, – мигнула думка, – підступи ворогів, щоб завадити його поверненню до Венеції? Але відразу відкинув безглузде припущення, насамперед тому, що немає більше ворогів. Він не небезпечний, деґрадований, старий пень. Кому цікаве його повернення до Венеції? І, побачивши крізь відчинені вікна, як чоловіки діловито вмощуються за столом, на якому лежали розкладені карти й стояли наповнені вином келихи, Казанова вже зовсім не сумнівався, що не планувалися тут жодні інтриґи, а лише звичайна, безневинна гра в карти, у якій кожному партнерові були раді. Повз нього майнула Марколіна й побажала талану в грі.

– Ви не зостанетеся? Хоча б поспостерігати за грою?

– А що я там не бачила? На добраніч, шевальє фон Сенґаль! І до завтра!

Голоси долинали надвір.

– Лоренці! – гукали в вікно. – Пане шевальє! Ми чекаємо!

Сховавшись у тіні будинку, Казанова бачив, як маркіза намагалася затягнути Лоренці під дерева, у темряву саду. Вона пристрасно припала до нього, але Лоренці непоштиво вирвався від неї і поквапився до будинку. На порозі він зіткнувся з Казановою і з глузливою ввічливістю пропустив його поперед себе. Казанова проминув його, не подякувавши.

Першим банкував маркіз. Оліво, брати Рікарді й абат робили такі мізерні ставки, що навіть тепер, коли й сам Казанова мав лишень кілька дукатів за душею, уся гра видавалася йому дитячими пустощами. Ще смішніше йому стало, коли маркіз з поважною міною, ніби в руках тримав бозна-які великі суми, збирав і виплачував гроші. Несподівано Лоренці, який досі тримався осторонь, жбурнув на стіл дукат, виграв, подвоїв ставку, виграв удруге і втретє і так, з невеликими перервами, продовжував вигравати далі. Решта гравців незмінно робили дрібні ставки. Обидва Рікарді обурювалися, бо їм здавалося, ніби маркіз ставиться до них не так поштиво, як до лейтенанта Лоренці. Брати грали разом на одну карту. Одному з них, старшому, який брав прикуп, проступили на чолі краплини поту; інший, що стояв у нього за спиною, без упину щось йому торочив, ніби даючи непомильно-важливі поради. Коли мовчазний брат вигравав, його очі спалахували радістю, коли ж програвав, молодший у відчаї закочував їх до неба. Абат, на загал доволі пасивний, виголошував час до часу фрази з претензією на крилаті вислови: «Щастя і жінку не приневолиш» або «Земля кругла, небо недосяжне». Час до часу він кидав лукаво-підбадьорливі погляди на Казанову, а тоді вмить переводив очі на Амалію, яка сиділа обіч свого мужа, ніби йому залежало на тому, щоб знову возз’єднати колишніх коханців. Казанові ж не йшли з голови думки про те, як саме зараз у своїй кімнаті спроквола роздягається Марколіна і як – якщо вікно відчинене – мерехтить уночі її біле тіло. Охоплений жагою, від якої паморочилося в голові, він вже готов був підхопитися зі свого місця за столом поряд з маркізом і вибігти з вітальні. Однак маркіз сприйняв його рвучкий порух за рішенець таки взяти участь у грі.