Роман Іваничук - Місто

Вибравшись стежкою на Лисинку, друзі довго стояли на самому її вершечку з тильного боку Василининої хати. Покійний ґазда, видно, над усе любив простір і волю, бо ж скільки праці мусив прикласти, щоб винести будівельний матеріал на піднебесну вершину, звідки довкруж видно застигле море гір, і вищої в околиці нема, хіба десь аж там, за Устеріками, ближче до Жаб’я, де починається Чорногора.

– Сьоме небо, – сказав Мирон і розглянувся довкола, мов генерал, який оцінює стратегічний пункт. – Сьоме небо, – повторив, мабуть, для того, щоб нове ймення Лисинки, яке вмістило в собі не лише поняття висоти, а й неприступності, прийнялось нині серед них – для спокою і безпечності.

Всюди панував синій спокій, що повис тремтливим мевом над ізворами – глибокими й недосяжними навіть для ока; стрімка з усіх боків Лисинка, вкрита руном стиглої трави, в самому низу оперезалася низьким смерековим лісом, мов частоколом, за яким біля східного пруга підніжжя голубів згин Черемошу, позначений тонкою рискою ледве видної звідси кашиці. На правому боці ріки звивалася жовта стрічка дороги з Путили на Чернівці, вона була безлюдною, і Страусові знову хотілося сказати «не може цього бути», та знав уже, що заклинати даремно, сталося невідворотне, а тому, шукаючи виходу з безнадійної ситуації бодай на сьогодні, окинув довкола гірську пустку, непрохідну й первісну, і, вимірявши оком глибину схилу Лисинки, повторив за Мироном, ніби погодився з його запевненням цілковитої для них безпеки:

– Справді, сьоме небо…

Тільки Роман мовчав, а конче потрібно було й від нього почути слово запоруки; товариші чекали, і він нарешті вимовив – зовсім недоречне, що могло означати його примирення з дійсністю або ж просто вдоволення гарною погодою:

– Приємно…

Але й цього стало досить, щоб друзі заспокоїлися й повірили, що їм зараз ніхто не загрожує в глухій гірській закутині, на стрімкій, мов твердиня, горі; а для повнішого спокою усім трьом додавалося ще й усвідомлення того, що їм – удівцеві Романові і нежонатим Богданові й Миронові – легше, ніж іншим. Можна тут перечекати. Треба перечекати…

Зайшли до хати. Василина зустріла їх допитливим поглядом, та ніхто нічого не сказав, і вона зрозуміла, що люди стали безсилі.

– Ми залишимось у вас, Василино, – сказав Мирон.

– Та залишайтеся, бо що робити, – відказала покірно Василина і глянула на Романа, який в цю мить не зводив з неї погляду. – Залишайтеся, – підтвердила впевненіше.

– Залишайтеся! – скрикнув радісно Василько, визираючи з-за маминої спини.

Страус підвів тремтячий кулак до підборіддя, другою рукою поправив окуляри і тихо проказав, стримуючи віддих:

– Але що будемо тут робити? Що?

– Грати у преферанс, – гірко відказав Роман.

– А в які гроші? – примружив очі Мирон, виклично дивлячись на товаришів. – Чи, може, в ґудзики?

– Як – у які гроші? – смикнулася голова в Романа, і він проймаючим поглядом простріляв зніяковілого вмить Мирона. – В наші.

…Засумувала Лисинка на негоду. Спочатку зависла над нею вогка хмаринка, що звідкись заблукала на чисте небо й мусила опуститися долу від власного тягаря, вона повинна була перемінитися в росу і щезнути в гущі достиглих трав, та необачно зачепилася за Василинин оборіг і вже вивільнитися з його рогатки не могла, впала на подвір’я й несподівано почала набухати, клубочитись, куритися, мов злежане сіно, що затлілося від власного тепла; дими окутали вершок гори і її схили, а потім сповзли на Білу Березу, вкрили її безнадійною мокротою, відокремивши від великого світу і село, і гору, на якій, мов на безлюдному острові після корабельної катастрофи, залишилося троє товаришів – загублених, розгублених, неприкаяних.

Непогодь створила для них ще більшу безпеку: Василинина хата, яка досі виднілася всьому світові неприступним бастіоном, та все ж виднілася, заховалась тепер від злого ока, втонула в тумані; гарматний гул, що почав було долунювати із східних долів, не пробивався більше крізь повсть мряки, – а може, віддалився фронт. З ілюзорного почуття безпеки зроджувалося зовсім інше почуття – непроглядної безвиході.

Карти лежали колодою на підвіконні, до них ніхто не торкався, ніби та коротка й багатозначна суперечка між Мироном і Романом – в які гроші грати – наклала на преферанс табу; канікули скінчилися, почалося перебування в добровільній облозі, і до друзів добиралася підступна сварливиця – нудьга.

Сльота була тепла, аж парна, і Роман перебрався разом із своїми паперами на оборіг; Мирон дістав із-за сволока Біблію; Василько розібрав батьків велосипед, чистив і змазував оливою деталі: він постановив навчитися на ньому їздити, як тільки розпогодиться; Василина, слава Богу, мала що робити – треба ж доглядати корову і порося, годувати трьох «люфтників», які не знати коли виберуться; вона, боронь Боже, і в думці не мала позбуватися їх у цю тяжку годину, лише іноді, заглянувши трохи вперед, терпла від думки: що вони усі тут їстимуть, коли затягнеться війна, та втішала себе гадкою, що тривати вона довго не буде, все повернеться на круги своя – до осені далеко.