Роман Іваничук - Місто

Як може увінчатися перемогою кривавий марш парвеню Шікльґрубера, який цинічно і на весь голос заявив, що перетворить світ у єдиний концтабір, де кожен, хто залишиться живим, займе точно визначене йому місце для рабської і бездумної праці на «юберменшів». Вулик! Цей зразок порядку сподобався Миронові… Та ні, не треба ображати бджіл. Шікльґрубер хоче зробити світ табором, про який мріяв Ніцше! Ще в минулому столітті. Що ж, усі філософські системи виникають задовго до своєї реалізації. Отож тоді, коли європейський міщанин почав розчаровуватися в революціях, від яких чекав створення протягом дня Царства Божого на землі, а воно не приходило, і він запродував свою душу золотому теляті, тоді, коли ті революції таки назрівали, а привид нового соціального ладу набирав конкретних рис, загрожуючи перемінити світ, німецький філософ, який знав хистку вдачу дрібного буржуа, висунув для нього ідею сильної людини, котра вийде з міщанського середовища і виведе міщанина із залежного животіння до влади. Ідея міцної особистості була не новою. Ібсенівський Бранд теж кидав максималістський клич: «Все або ніщо», ганьбив слабодухів, які міняли високі ідеали на косяк риби, глузував з гномів, що викрикували славу своїм предкам – голіафам. Ібсен навіть неволю схвалював, бо вона спонукує до боротьби за свободу. Подібні ідеї проповідував і Ніцше. Бранд проклинав тих, які хочуть убити в людині здатність страждати й ненавидіти, і Ніцше вважав, що страждання – це вища мета людей. В чому ж річ? А в тому, що Ібсен вивищував ідею сильної людини людинолюбством, прагненням витягнути слабших з духовної немочі, а Ніцше закликав фізично розправлятися із слабшими, пропонував визволяти суспільство від пороків засобом найтяжчого гріха – насильством. Ібсен закликав виховувати воїна, який виходить на арену із шпагою, Ніцше – ката з прив’язаною до пояса сокирою, якого покидьки, що виповзли з-під італійських мостів і з німецьких сутерин, взяли собі за ідеал. І сповзла філософія Ніцше від «Заратустри» до «Майн кампф», струсила з себе позлітку протиміщанської войовничості і стала символом віри моральних деґенератів. Сказав-бо Ґете: «Людський набрід нічого так не боїться, як розуму».

То чи ж має перспективу гарнізон карних злочинців, озброєних ідеологією людиноненависництва, покорити людство? Ніколи. Суспільство, в якому невігласи стали ватажками, самовільно присвоївши собі звання докторів, суспільство, якому заважає вільна творчість людей, а мистецтво загрожує його існуванню, суспільство, в котрому єдиною істиною визнається спосіб мислення правителя, де сила превалює над мислю, де засуджуються до кари смерті Ейнштейн і Манн, а твори Маркса і Гейне – до спалення на вогнищі, не є, власне, суспільством, а зграєю скажених псів, яка буде знищена людьми. Nihil nоvо: коли правителі Риму пройнялися ідеєю світового панування, Рим загинув.

«У такому розумінні історичного й сучасного – мій оптимізм. А оптимізм – це первісний людський інстинкт, наріжний камінь людського існування, і знищити його можна тільки разом з людиною… Шановний Страусе, а не подумав ти, що оптимізм може стати і злом – якщо людина, вірячи в добро, перестає за нього боротися?»

«…Вони обидва все життя провели у створених ними самими світах, які не мають жодного зв’язку з реальністю, – гасив обурення на товаришів Мирон, сидячи у своїй кімнаті. – Створили умисне, щоб відмежуватися від самих себе – боязливих, самолюбних, грішних, – і, озброївшись знаннями й гуманними ідеями, таврують тих, які не одягають масок або ж зривають їх з облич у відповідний час. Як я… В мене теж є належна ерудиція, я не гірше за них розумію штуку, я теж мав би чим заслонитися від своїх гріхів – вони у нас однакові. А навіщо? Навіщо ховатися тепер у естетські мудрування, у туманність науки: що це все вартує перед силою, яка нині вивільнилася з пут? Треба негайно брати час за горло, щоб він тебе не полишив знову у безсиллі; кому ти потрібний зі своєю літературою, мистецтвом, теоретичною наукою – немічний. Бери силу, звідки вона дається, а тоді зможеш її використати для своїх потреб і своїх ідей… Зірвіть маску благопристойності, як я, вона вже не потрібна. Але ж ні – один і далі обкладає себе формулами, які з наукою мають стільки спільного, як хімія з алхімією, і сподівається винайти таке, яке ніхто винайти не може, а другий і далі на кожний випадок життя цитує «Фауста», не задумуючись над тим, що поема Ґете застаріла ще за життя автора, бо писав він її так довго, що за той час змінилася суспільна свідомість – від розгубленості перед всесильністю природи до перемоги людської мислі над нею. І зі слів Фауста «Спинися, мить!» можна хіба що поблажливо посміятися, бо за час творення поеми відбулася французька революція з її піднесенням і занепадом, вийшов на світову арену і зійшов з неї Наполеон, а всіляку містику переміг своїми дослідженнями Кюв’є, котрий підготував наукову революцію Дарвіна… За життя поета застаріла поема, а ти цитуєш її нині, коли війна ламає світ!..