Роман Іваничук - Місто

Василько не хотів цього втрачати, а тому втік від розтривожених людей, проте дрібку їхньої тривоги таки забрав з собою, і перемінилася вона в образ, зовсім не пов’язаний з нинішнім днем, бо нинішнє лихо ще не мало свого образу. Була це згадка про батькову смерть.

Донині Василькові пам’яталася смерть тата як сумне, проте урочисте свято. Ґазда Василь спав, як і кожної неділі після обіду, – тільки не на постелі, а на столі посередині кімнати, одягнений у святкову вберю. В хаті набилося стільки людей, що від їх дихання і зітхань загусло повітря, вони притиснули малого до маминого подолка, і він не міг бачити її обличчя, тільки чув, як на тім’ячко скапували гарячі краплі – це були сльози, і від них ставало Василькові тепло, вони тепер єднали його з мамою, і він, як ніколи досі, щемно відчував, що вона є в нього. Люди були поважні й добрі, кожен хотів погладити Василька по голівці, співав сумної сільський дяк, а потім тата винесли, і син ніколи більше його не бачив, зате мати стала добріша і люди ласкавіші, і хлопчина довго втішався тим, що він сирота. Сирітство його було терпко-солодким: ніхто з ровесників не зазнавав стільки ласки, як він, ровесників карали суворі тати за псоти – його ж не карав ніхто ніколи. Тільки тугою озивалося дитяче серце, коли натикався у повітці на поржавілий велосипед, якого в селі ніхто не мав; Василько тоді пригадував, як тато випроваджував ровера на Лисинку, і сорочка на його спині була мокра від поту, зате як потім гонористо з’їжджав він з гори – і сорочка надувалася, як свинячий капшук… Тугазакрадалася до його грудей, мов лисиця до курника, все частіше: коли заводив грамофон, якого теж у селі ніхто не мав, коли розгортав старі книжки, над якими тато схилявся вечорами при каганці; але приходила до хлопця й утішна гордість, коли хтось говорив при ньому, що ґазда Василь був найрозумнішим чоловіком у селі, і якби не та лиха біда, коли під Турнасом, на закруті Черемошу, зламалося дараби кермо і налізла талба на талбу, то був би ґазда Василь сільським війтом.

Відсутність батька була для Василька завжди урочистою, бо в селі та в хаті жила добра пам’ять про нього, і хлопчик цим у глибині душі пишався, проте й печальною: не сидів батько на покуті за столом, як у інших родинах, не згинався з косою між косарями на сінокосах, не спав на ліжку біля матері, не було його поруч, аби подати Василькові руку, коли він сходив з крутого берега, і вболювалось йому те, чого його ровесникам вболітись не могло, – ущербленість. А тому тягнувся до Страуса, як до батька.

Сплакнула нині мама, і знову впекла в тім’я її сльоза; а тоді втік Василько від тривоги, та вона його наздогнала образом померлого батька, і звузився раптом світ біля нього, і віддалився за небокрай Писаний Камінь, за яким біжить гостинець, що має вивести його у світ широкий; змовкли бджолині рої над квітами, змерхнув погожий недільний день, і вже не уявлялася Василькові війна забавою з будяками – вона напевне така ж справжня, як батькова смерть, і батькова смерть перестала бути святковою, бо на його місці хлопчик уявив учителя Страуса.

Притьмом вернувся до хати. Та на порозі тривога миттю зникла: мати винесла з кухні полумисок з гарячим пахучим банушем 6 6 Кукурудзяна каша, варена на сметані. , поставила його на стіл, сама ж була святковою і гарною. Василько побачив, як ожили квартиранти, вони квапно всідалися за стіл, бо година була обідня. Мамина усмішка змела з їх облич зажуру, і вони стали такими, якими були завжди, – добрими і звичайними.

Василина казала:

– Не їли ще нічого, а вже полуднє. Обідайте, бо що робити… Таж ніхто не винен… Ой, ніхто тому не винен…

До підвалу гончарної школи, де сиділи заручники, доносився крізь прозурку храп вахмана; вже й обидва вошебиї, яких ґестапо підселило в камеру, щоб підслуховувати, перестали рахувати свій улов – стомилися й поснули; стих стогін скатованого на допиті підпільника Гарматія, спали на цементній долівці в’язні, притиснувшись у тісноті один до одного; тільки Стефурак і Страус сиділи, спершись спинами об стіну, і спитав пошепки режисер, коли учитель обірвав свою розповідь:

– І ви, вволю насперечавшись, залишилися на своїй благословенній Лисинці, мов ховрашки в норі: а може, обмине?

– Воно потім справді так і сталося, – відказав Страус. – Ми не знали спочатку, що робити, коли Біла Береза, не зайнята окупантом, залишилася в його тилу… Але в понеділок, на другий день війни, сказав Мирон перед сніданком, і ми з Романом стетеріли з подиву, бо в неділю у нас склалася вельми погана думка про нього; ми здивувалися і обидва присоромилися, що не сказали цього першими: «Снідаймо і збираймося. Не маємо права чекати, поки нас знайдуть на Лисинці, наш обов’язок зголоситися в сільську раду». Ми з Романом мовчки переглянулися – мовляв, ніколи не варто робити поквапних висновків: Мирон, як і кожен з нас, має свої вади, але він людина чесна і до того ж рішуча. Після сніданку ми подалися до села. Голова сільської ради був розгублений, він нічого до пуття не міг нам сказати, жодних розпоряджень з райцентру не отримав, порадив прийти за два-три дні. Третього дня, коли ми прийшли знову, канцелярія сільради була зачинена, а сторож приголомшив нас повідомленням, що влади в Білій Березі вже нема, що по буковинському тракту пішли румунські війська, а по покутському – німецькі; сюди ж, на це бездоріжжя, хто має час нині заходити, та й для чого? Я відчув, як щось упало в моїх грудях, буквально впало, мов камінь, – аж хляснуло, і витиснуло приглушений стогін: що ж тепер робити? Втікати на схід через пекло фронту, йти зголошуватись до окупаційних властей? Глянув на Романа – він втиснув голову між плечі, ніби хотів заховатися сам у себе, мов равлик у мушлю, і після довгої мовчанки проказав: «Треба було ще в неділю… до Міста… Щось там робилося напевне. Мобілізація, евакуація… Пропало все, і ми пропали…» Тільки Мирон був спокійний, в його очах світилися рішучість і надія чи то цікавість: струс видобував з цього лінивця й скептика незвідану енергію. Він промовив: «Нам треба перечекати. Ходімо на Лисинку».