Роман Іваничук - Місто

Ось вам, хлопці, віз і перевіз. Життя мчить, мов колісниця Феба, зігріває і спалює, світить і затьмарює, і толочить на гамуз мрійників, і минає тих, котрі встигли розступитись перед нею, і вивозить на вершину сильних сміливців, які зуміли вчепитися за її розвору. Бо ж мовив Заратустра: «Велике світило, до чого ти звелось би, якби не було в тебе тих, кому світиш?» Світиш для тих, хто зумів сісти на розвору колісниці, і немає на ній місця минулому, закутаному в леґенди, перекази, поеми й афоризми; з минулого можна взяти з собою в дорогу тільки те, що практично потрібне – як-от одяг і шмат сала з часником, а все інше треба залишити і заборонити йому переступити наш поріг. Мовив Заратустра: «Я люблю тих, хто дає людям майбутнє і позбавляє їх минулого». В минулому я був слабким, нічого не зумів створити для себе, а тому в мене його немає. Я поривався до висот, а не бачив розвори колісниці, за яку можна вчепитися, і мене били й виганяли із світлиць у свинарник. А тепер бачу силу, яка захопить мене з собою, – війну, і я увійду в неї з піднесеною головою, хай сила вирішить мою долю.

Мрійте. Шукайте вічного двигуна. Цитуйте Аристотеля, Ґете і Метерлінка. Декламуйте Шевченка і Франка. А я піду за силою… Та хіба ви самі не бачите: час так приквапив свій ритм, що для тієї вашої духовності просто немає нині місця, суспільний добір відкине вас разом з вашими утопічними мріями і наївними ідеалами; ми частка природи, де точиться безупинна боротьба за існування. Ви ж обидва шанувальники Дарвіна, то чому не визнаєте Ніцше, який поширив відкритий Дарвіном закон про природний добір на людство? Всюди перемагає сила: плаксії-романтики, які співали гімни минулому, стали непотрібними, а Ґете і Франко, котрим ви так ревно поклоняєтеся, співали хвалу сильним… Про що ми, власне, сперечаємось? Victor dat leges! 5 5 Переможець диктує закони! ( Лат .) Якщо сила стає достатньо великою, то вона сама собою стане правом. І з цим треба рахуватися, якщо хочеш жити. Адже не хто інший, а Дарвін породив ідею, що егоїзм є рушієм поступу, а винищення суперників не є злочином. Дарвін породив Ніцше. Чому ви одного ідеалізуєте, а другому проголошуєте анафему? Треба щось вирішувати, сидіти в цьому закуті більше не можна. Ми повинні діяти, бо час і доля обминуть нас!»

Мирон рвучко відчинив двері до Страусової кімнати і побачив за столом двох задуманих, ніби незнайомих людей, з якими, здається, ніколи й не зустрічався. Вони занурилися у свої світи, а час навально мчав і обминав їх; Мирон повернув голову в той бік, куди вони дивилися, і побачив, як сміливець з освітленим пожадливою цікавістю обличчям мчить на колісниці через простір у майбутнє, полишаючи в минулому мандрівника, який просить у свого божества поради, і філософа, зосередженого над розгорнутим сувоєм пергаменту, дрібно списаного незрозумілими письменами.

…Вивільнившись з Василининих обіймів, малий Василько прожогом вибіг надвір. Він зрозумів: мамина заборона виймати верші з-під кашиці – не просто її примха чи, як це не раз бувало, покара за непослух. Здавлений материн плач теж не був схожий на її схлипування і тихі зітхання, коли вона молилася чомусь не перед образами, а перед шлюбним портретом, звідки дивився на неї вирлоокий батько, – стишений її зойк означав щось зовсім інше, мабуть, те, що нині було названо війною, і це невідоме питання зайшло у хлоп’ячу свідомість разом з тремтінням маминих грудей, пальців, усього її тіла. Ніби злякавшись, що раптом збагне весь трагічний смисл цього слова, а тоді стане таким зажуреним, як усі дорослі в хаті, Василько вихопився з маминих рук: йому хотілося ще радості й свободи, йому страшно стало тієї неволі, яка прийде разом із зрозумінням слова «війна», – чей же на схилах Лисинки гудуть рої бджіл і джмелів над розквітлими травами, а горою, повище хати, біжить з Буковини схожа на хребтову смужку польової миші стежка, ген біжить аж до Писаного Каменя, що бовваніє олив’яною брилою на обрії під небом, а за ним стелиться гостинець до самого Міста.

Василько відчув, що майне лише мить – і материн плач відбере в нього не тільки кашицю і верші з пстругами, а й цю стежку, якою він разом з учителем Страусом повинен вийти, минаючи Писаний Камінь, на битий шлях, щоб, тримаючись за руку вчителя, йти з ним так довго, поки не стане дорослим, поки не пізнає того, що знає він. І Довбуш, і опришки, і козаки, і поважні гетьмани, і люті царі, і пророки-поети, і чародії-малярі – всі ті казкові постаті, які виринули з розповідей Страуса, стануть ближчими і зрозумілими, бо Василько буде вчитися у великій міській школі, в якій не дві класні кімнати, як у Білій Березі, а багато, мов чарунок на бджолиному щільнику, і у кожній свій учитель, а в одній наймудріший і найрідніший – Страус.