Роман Іваничук - Місто

І все це зродилося на очах вихованої дев’ятнадцятим століттям Європи!

Як воно могло трапитися? Історик, який народиться після війни, неминуче поставить перед собою таке питання і в анналах світової філософії шукатиме відповіді на нього; він без особливих зусиль знайде книжку німецького філософа, який у молодості, служачи санітаром у прусській армії, плакав над жертвами битви під Седаном, і з того жалю над людським безсиллям зродилася в мислителя погорда до слабших, і він потім усе своє життя присвятив пошукові ідеалу сильної людини, назвавши її надлюдиною, потоптав виплекані історією людства принципи гуманності, закликав людство позбутися сумління, стати по той бік добра і зла, виховати в собі жорстокість, не боятися вбивати слабших, ступати по трупах до самовинищення, усувати всіх, хто заважає крокові надлюдини, і, втомившись дослідженням таких категорій, як садизм, безжалісність, жорстокість, філософ урешті збожеволів, але виховав своїми книгами безумців і злочинців, котрі в хвилину людської втоми і збайдужіння допадаються до скриньки Пандори і випускають на світ найстрашнішу заразу – ідею знищення в ім’я знищення. Ім’я цього філософа Ніцше.

Не соромся, мій добрий приятелю Страусе, назвати нині це ім’я: виплодки Ніцше зірвалися з прив’язі.

Що робити мені? Та хіба те, що робить цей зображений на кахлі мандрівник: звести очі угору до свого божка і просити в нього поради. Ми ж нічого не означаємо. Що таке троє людей супроти сили, яка завоювала всю Європу і йде далі?.. Не те я говорю – треба брати зброю в руки, треба нині зробити остаточні розрахунки і запропонувати свій винахід військовому комісаріатові. Ха… Хіба вони матимуть час його вивчати – тепер, коли над головами рвуться снаряди? Поки я доберуся до комісара, мене вб’ють, і принесу я не більше користі, ніж черв’як… А зрештою, хто ті, які назвали себе людьми? Може, для вищих істот ми ті ж черв’яки? Ми ж піддаємося найнижчому інстинкту – кровожерству, ми не вміємо порозумітися з найближчими сусідами… Бджоли! Філософ Метерлінк вважає їх розумними істотами. А якщо насправді в них є інтелект, то ще не знати, чи вони вважають собі рівним Метерлінка? Людина безнадійно зарозуміла: не вміючи знайти спільну мову з єдинокровними братами по планеті, вона хоче здолати швидкість звуку, хоче збагнути швидкість світла, прагне перемогти земне тяжіння, мріє зустрітися з інопланетними істотами і не задумується над тим, що ті істоти можуть оцінити людину не вище, ніж людина блоху. Та вони напевно нас знищили б нині за те, що ми зневажили священний закон природи, котрий утверджує життя, а не смерть.

А може, природа випробовує сьогодні людство – останній і тому такий недосконалий продукт свого творення? Ви погляньте, яка доцільність існує у рослинному і тваринному світах. Яка гармонія! Може, тому, що ці світи створені раніше від людей і вони встигли удосконалитися, а людина перебуває ще в стадії творення? Бо чому одному випадає щастя, а іншому горе, одному ґеній, а другому ідіотизм, комусь краса, а комусь потворність?.. Нас природа поставила перед собою, мов перед незрозумілою машиною, механіки якої ми не знаємо… То якщо весь світ непізнаний, як же тоді ми можемо пізнати логіку окремих речей – хоча б нинішньої події?

Господи, як легко стати песимістом… Де ж ділася моя виплекана роками оптимістична перспектива праці? Почекай, Богдане… Я, старий атеїст, вдамся зараз до Біблії. Послухай. Бог створив людину шостого дня. Людина була найкращим його творивом, і втомлений Господь вдовольнився її зовнішністю. Тепер Господь спочиває, в нього ще неділя, і нам протягом цього довгого дня Божого відпочинку полишено право вдосконалювати свій внутрішній світ самим. Тому ми мусимо пізнавати невідоме без Божої допомоги, а пізнаючи, робимо помилки, сердимо природу, і вона нам помщається. Ми іноді втомлюємося, стаємо на мить байдужими, а тоді з нас самих виповзає закладений природою порок. Природа умисне його заклала – для нашого випробування і гарту. Щоб ми самі на своїх помилках училися. Вона ще довго чекатиме, поки ми станемо розумними і добрими. Вона витримає ще не одне наше випробування. А нинішня війна – це одне із них. Людство вийде з неї духовно кращим, проте заплатить тяжкою ціною за мить своєї байдужості».

…Філософ, зображений на кахлі, розгорнув пергаментний сувій, і Страус з острахом почав вдивлятися в письмо, котре мусило бути на сьогодні пророчим; він боявся прочитати в ньому присуд людському поступові й цивілізації, на які замахнулася злочинна рука. Страус напружив зір і відчитав у першому рядку слова, які принесли йому полегшу: були вони не оптимістичні, але й не вселяли в душу безнадії; слова ті змусили Страуса заглянути в історію людства, яке не один уже раз ставало на грань катастрофи, проте завжди знаходило в собі силу перемагати зло, коли воно виповзало на світ із своїх тайників. Були це слова, написані латиною: «Nihil nоvо». Ніщо не нове, подібне вже було. Втікав колись із палаючого Риму навіжений Нерон, а до людей вертався великий самовбивця Сенека; застилалося колись небо млосними димами інквізиції, а як вони розвіювалися, з попелищ виходили на світ Бруно, і Сервантес, і Ґойя; утікали з Балканів на свої землі османи, а народи вітали Вазова і Караджича; розпинав Микола І на шибеницях п’ятьох царів волі, а на їх місце ставали Лєрмонтов і Шевченко; навіть Наполеон, який скасував у Німеччині феодалізм, а в Іспанії інквізицію, мусив врешті-решт переконатися, що грубою силою нічого не доможешся, бо дух людини завжди сильніший від меча.