Роман Іваничук - Місто

Терціян втоплював у напомаджене волосся пальці, воно спадало й прилипало до чола, він похитував журно головою і теж засинав. Аж тоді підводила голову Миронова мати, вклякала і, простягаючи вперед руки, благала Бога, щоб усе, про що говорили чоловіки, справдилося. Саме в цю мить завжди прокидалася спаралізована бабуся і висловлювала свій сумнів, чи так станеться, бо чомусь їй весь час сниться богохульний сон: начебто летить херувимчик, вона просить, щоб він сів їй на долоню, а херувим відказує, що сів би, та не має чим… Щоб такого, не дай Боже, не трапилося з нашим Мирончиком…

«Геть звідси хочу, геть!» – заридав одного разу Мирон перед хлопцями в їхній кімнаті, його розпуку добре розуміли Богдан і Роман, та перед їхніми очима постали враз спаралізована бабуся, мати-черниця, два нещасних патриції з Вулиці й маленька Мадлена, немов діамант на смітнику, і обох жаль узяв і сполошило егоїстичне Миронове горе.

«Не винні вони», – проказав тоді Богдан.

– Ним завжди керували дві сили, – сказав Роман, кивнувши в бік дверей. – Претензійність вуличної еліти і егоїзм…

– Не треба аж так, – звів руку Страус. – Він – невдаха. Як і ти… І теж не зі своєї вини. Це його озлобило.

– Чи не подібне озлоблення на свою посередність вивело з-під мостів, з нетрів і смітників варґатого Беніто з його зграєю, і вони пішли на Рим? Коли люди піддаються незагнузданій силі, тоді народжується те, що нині назвалося фашизмом… Не морщ чола, Богдане, я не наводжу жодних аналогій між Мироном і Беніто… Але повір – кожне зло починається з егоїзму посередності. «Хочу геть звідси!» Сам! Не з батьком, не з матір’ю й нещасною бабусею і навіть не з Мадленою… та що тут говорити… – Роман помовчав, гамуючи біль, що підкотився враз до горла. – Що говорити… Сам! Ти думаєш, то була істерія? Ні, – холодна розсудливість.

– Романе, не заходь надто далеко… Нам було тоді по дванадцять-тринадцять років: звідки та холодна розсудливість? – Страус втомлено сів за стіл, відкинувшись на спинку крісла.

– Неусвідомлена, атавістична… Ось нині: відчув раптом, що може надійти момент, і духовний набуток стане непотрібним баластом, і вирішив на всяк випадок відмежуватися від нього. «Хочу геть звідси!» Нинішній Миронів випад, звісно, ще ні до чого його не зобов’язує, він кожної миті може сказати, що помилявся, але на запасну позицію таки відступив – вивільнив у своїй душі місце грубій силі, яку або прийме, або втече від неї. Як буде зручніше… Ні, Богдане, я не хочу зопалу вішати на товариша всіх здохлих псів, проте нині кожен з нас вибирає потрібну для себе позицію, тож і я маю право оцінити людей, які мене оточують у критичну хвилину. З ким я буду? Хто буде зі мною? Вулиця… її злий феномен полягає не в тому, що мешканці прагнули вилізти з біди, а в тому, що ті прагнення породжували погорду, зневагу до бідності, егоїзм…

Страус мовчав. Замовк і Роман, помітивши його відсутність: Богдан пильно дивився на кахлі, ніби досі їх не бачив; поглянув у той бік і Роман. Зображення на кахлях справді були цікаві, в їх різноманітності всяк міг знайти співзвучний для свого настрою сюжет…

Святий Миколай злагіднив суворий погляд, в його очах осіла тепла тінь – може, це було співчуття до стривожених людей; він уже не погрожував пальцем, а тільки застерігав, просив бути уважним і розсудливим, щоб не допустити якогось необачного кроку. Мандрівник звів до Миколая голову, ніби просив у нього поради, і в мандрівникові Роман побачив себе: він у цю мить відчув свою безпорадність, одинокість. «Мабуть, там, на першій лінії вогню, людина, воюючи, вмираючи і виживаючи, помножується на тисячі таких, як вона, стає більшою, великою, творить частку потужного людського огрому, і смерть частки не означає смерті цілого; а тут, на Лисинці, я нині раптом змалів у мільйон разів, я почуваю себе безпомічним перед стихією, марним, мізерним, і моя праця, якій я присвятив життя, здається не вартою ні гроша, вона крихітна, нікчемна, незначна, як і я сам перед лицем такої сили, як фашизм, спущений з ланцюга.

Fasces – пучок пруття з сокирою посередині в’язки. Емблема Римської імперії, яку носили ліктори попереду імператорів на знак їх необмеженої влади. Без жодних вуалей прийнята італійською партією Fascisma. А світ очима окремих людей, – окремих, а не гурту, – мовчки дивився, як авантюрист Муссоліні цинічно, на очах у всієї Європи, розв’язував цей пучок шпіцрутенів, щоб шмагати ними не бунтівників, не протестантів, а весь народ. Шмагати без упину, ґвалтувати заради ґвалту, карати заради кари, вивільненою сокирою стинати голови без суду задля страху; фашист став слідчим, суддею і судовим виконавцем в одній особі; фашизм розповзається, як метастази раку, – і горять стоси книг на Унтер-ден-Лінден у Берліні, і горить «Герніка» в Іспанії. Символом удосконаленого фашизму в Німеччині стає страшна, відверта своєю суттю емблема – череп з перехрещеними кістками: до смерті засуджуються не окремі люди, а цілі народи; фашисти вигадують нові й нові герби, щоб назавжди порвати з національними традиціями, щоб тяжіння до традицій, яке є основою опору насильницьким нововведенням, ліквідувати раз назавше, бо з безликою масою, що пустилася свого берега, легше розправлятися, брати її на абордаж; фашизмові заважають культура, творчість, естетика, вироблені віками звичаї і стосунки між людьми, етика, совість, жаль, співчуття, щирість – усі ці категорії, які відрізняють людину від тварі, фашизм знищує, і людина, позбавлена їх, стає гіршою від звіра, бо й тварина вірна звичаям свого стада.