Роман Іваничук - Місто

Звичайно, у Місті, а тим більше у далеких і незнаних містах, аристократи ведуть інакший спосіб життя, ніж Костецький і Хараборський, по-іншому мислять, інакше одягаються і мова їх, напевно, відмінна від мови бляхаря і терціяна (Костецький ловив у ґімназії вчені слова, такі незвичні й значимі, він по-своєму вводив їх у вжиток і привчав оперувати ними Хараборського, а також і дружину, щоб не сплохувати з нею на людях), – але ж і жеброта у тих великих містах, без сумніву, належить до іншого ґатунку, ніж Каська Гуляйнога, і шулери там ходять у вищому ранзі, тож співвідношення між суспільними верствами на Вулиці й у великих містах одні й ті ж, і терціянові та бляхареві залишалося хіба що тягнутися до вищого патриціанського кшталту, щоб у наступному поколінні кожен міг вийти із своїм родом за межі Вулиці.

Вечорами, коли Роман з Богданом «кували» латину у своїй кімнаті, а Мирон у своїй, на кухні частенько сиділи удвох Хараборський і Костецький. Удвох, бо жінок до уваги ніхто з них не брав, хоч їх було аж троє: спаралізована бабуся на бамбетлі, по-чернечому покірна Миронова мати біля плити і – на колінах у бляхаря – шестилітнє янголя Мадлена, яка ніколи не лепетала й не сміялася, хоч і не була німою; дівча водило довкола здивованими очима й перебувало наче уві сні, коли все здається несправжнім і тимчасовим, тож треба тихенько сидіти, поки закінчиться сон і вона врешті опиниться в іншому, кращому світі.

Миронова мати подавала на стіл вечерю – що Бог послав: могла це бути навіть печена картопля із саламахою. Бляхар і терціян завжди вечеряли зі смаком, проте їм уявлялися на столі зовсім інші потрави, і Костецький, запиваючи водою пекучу саламаху, завжди говорив про шиночку й ковбаску, накраяні тоненькими плястерками й розкладені по вінцях тарілки, – і «мішанинка» та не звідки-будь, а із крамниці самого Стаха; посередині тарілки – бурячки і краківська муштарда, а содова вода привезена аж із Задвір’я, бо там пляшки набивають газом не з того місця, що в Місті. Миронова мати боязко додавала, що для такого накриття столу найбільше пасує торт у горіховому фольклорі: така назва торта терціянові явно подобалася, бо одного разу, коли Мирон, який чув усе, про що говорилося на кухні, зауважив, що фольклор – це усна народна творчість, батько глибокодумно пояснив йому, що торт і є усний, бо ж чим би Мирон його їв, якби він раптом з’явився у них на столі.

Бляхар і терціян на свята пили порічкове підігріте вино – тоді у них розв’язувались язики, і вони з гідністю, властивою патриціям, розмовляли про політику, про людей, а найбільше про майбутнє дітей, пересипаючи свою мову вченими словами, які напевно вживаються у вищому світі і які підносили їх у власних очах, вивищували над рівнем сірого плебсу. Як не дивно, сусіди розуміли один одного, бо коли терціян, наприклад, категорично заявляв, маючи на увазі срібний посуд радника маґістрату Бертольда, що вся та його «нумізматика» не вартує ні крейцара, то бляхар схвально похитував головою, стверджуючи, що такого непотребу ніхто ніколи не взяв би на свій бойкот – і все.

Від срібла радника Бертольда бляхар і терціян переходили відразу до найзаповітнішого – майбутнього їхніх дітей, які матимуть колись не таку «нумізматику», як радник, а справжній кришталь, спроваджений з самого Відня, бо Мирон стане адвокатом і вибереться назавжди з цієї брудної Вулиці, де людині з порядного дому нема з ким і порозмовляти, ще й батьків забере з собою.

Хараборський поштиво підтакував, бо, хвалити господа, на його долю випав такий льос щастя, що на Вулиці живе сам терціян ґімназії, і йому, професорові від бляхи, не потрібно приходити на брудершафт до Шулера або до Каськи Гуляйноги. До того ж Мирончик таки справді колись вилізе з цієї вуличної дифузори і стане справжнім паном, а тоді він ожениться з Мадленою, бо з неї виросте шляхетна панна, а не якась собі «бісектриса».

Тоді обидва патриції із Вулиці випивали ще по келиху гарячого вина з корицею, і терціян затягав свою улюблену пісню: «Добре їсти, довго спати – Бог здоров’я мусить дати»; після пісні сусіди випивали ще по одній, і тоді бляхар розпочинав своєї: «Ой ну-ну, ой ну-ну, розвеселим родину». Хараборський п’янів швидше від Костецького, бо й за становищем був усе-таки нижчий, він скоса поглядав на пляшку, а коли там залишалося стільки, що ділити на двох не було вже що, виливав решту у свій келих, після якого повторював тільки «ой ну-ну», а згодом і для цього не вистачало сил, і він лише помахував вказівним пальцем, що означало: «ну-ну»; врешті, притуливши до себе Мадлену, Хараборський засинав у кріслі.