Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Оце раз оповідав Лукин про одну водяну лелію, що Росла на березі Черемошу. Від неї почув Лукин таке:

«Я була в своїх батьків одиначкою. Батьки дуже любили мене, а тому, що я була біленька, то називали мене білою лелійкою. Та сталося нещастя. Дєдю у лісі вбив ведмідь. Залишилися ми обі – неня і я. От одної ночі напали на нашу хату лихі, чужі люди. Вони пірвали неню і понесли в сторону Черемоша. Я, плачучи, бігла за ними. Вони з ненею шубовсть у Черемош, а я собі також кинулась в нього. Вони сильні, перебрили бистру річку, а я втопилась зараз таки при її березі. Потім з мене виросла така біла лелія, яку сам бачиш. Скажи, скажи всім людям, щоб не зривали мого цвіту й не ламали мене. Плакала за дедем, плакала за ненькою, та й мусіла б потім проливати ще сльози за Черемошем і за лісами, що тут окружують мене. Я їх люблю так, як любила колись своїх батьків».

Лукин погладив злегенька як дитину лелію і пішов дальше оглядати свої гори. Пішов оглядати свій заворожений світ.

Любив Лукин свої гори, любов'ю до них жив. Красу й велич гір у серці своїм носив, ними вщерть була сповнена його душа. Він же син гір – гори виростили його. Не менше гір любив Лукин і Бога, Творця гір і їх краси, хоч і небагато ще знав про Нього. Знав одначе, що ніхто інший, а лише Бої сотворив Карпати й обдарував ними верховинців, то ж як не мав би любити Його? І так, оті дві великі любови, до гір і їх Творця, давали йому снагу й силу блукати верхами та лісами, заходити в глибокі нетрі й темні дебри, бачити й розгадувати таємниці Бескидів. При цьому болів дуже душею, наколи чув, а то й бачив, скільки в його горах усякої нечисті, погані й нехари: Арідники, щезники, мольфарі, відьми, чарівниці, упирі, вовкулаки й водяники. Усе те хотів би Лукин знищити, якщо б мав на це силу, але як і де її взяти?

Чудові, прекрасні наші Карпати, але ще кращі були б, якщо не було б у них отої погані, а було лише те, що гарне – що миле Богові, а верховинцям корисне й дороге!

Над цим думав Лукин днями й ночами, але тяжко було придумати щось, чим можна б очистити гори від погані, яка всадовилася в Карпатах. В додаток до цього почув Лукин раз від столітнього діда ще й таке:

«Коли то прапредки верховинців покинули степи-доли, де жили, десь там ген над глибокими морями та широкими ріками й пустилися в далеку мандрівку шукати нового краю – осідку для себе, за ними йшли назирцем і подаль їхні люті вороги-песиголовці з якими мусіли вони, живучи в степах, зводити безнастанні й криваві бої. Однак, лише невеликий гурт тих песиголовців йшов за нашими мандрівниками. Песиголовці боялися напасти на наших, бо ж наші були в переважаючій кількости. Ось так зайшли аж у Карпати. Зайшли в такі дебри й нетри, що годі було вийти з них. Там живуть вони і до нині. Пробували нераз наші предки вислідити їх і прогнати геть з гір, але це не вдалося їм. Потім забули наші про тих песиголовців. Ці песиголовці дуже погані і кровожадні сотворіння. Голови в них котюжі-песячі, звідси й назва їх, а постава трохи людська, а трохи звіряча.

Вислухав це Лукин, призадумався. Ось ще одна погань-нехар загніздилася у наших горах, про яку досі не чув і не знав. Почав Лукин придумувати, якто би дістатися до тих песеголовців та знищити їх. Та знищити б можна, але спершу треба б йому знайти їхню криївку. Довго думав Лукин над цією справою, але нічого путнього не міг придумати.

Пішов на Буковину, в село Плоску, до найславнішого знахора у Верховині. Знайшовши його, став випитувати, чи знає він дещо про песиголовців, які загніздилися в Карпатах, та якщо знає, хай йому скаже про їх криївку. Знахор почувши це, подумав троха, покивав головою, підкрутив свій сивий вус, закурив люльку та повторивши кілька разів слово песиголовці, сказав Лукинові прийти до нього на другий тиждень в суботу.

Ледве діждався Лукин тої суботи – його дуже мучила нетерплячка та непевність. У суботу з-раненька був уже в знахора, а цей сказав йому підождати вечора. Діждався Лукин пізного вечера. Знахор зараз завів його в лісок, що був недалеко за хатою і запалив там ватру. Обходячи її три рази довкола, знахор говорив щось незрозуміле, вимахуючи при цім руками. Нараз бачить Лукин дивні, жєсні, страхітливі сотворіння – песі голови, тіла оброслі шерстю, вишкірені гострі зуби, а в руках луки й стріли. Лукинові стало лячно дивитися на них. Як скоро появилися ці сотворіння, так скоро й позникали.

«Бачив? – каже знахор до Лукина. – Це були песиголовці! Ти їх хочеш покарати і знищити. На це треба тобі не лише відваги, але й сили та підготовки до бою з ними. Бій з ними буде нелегкий, а смертельний і кривавий. Це я тебе попереджаю так, а ти роби собі як думаєш і як знаєш. Скажу тобі ще одне: Песиголовці знають лише одну зброю – луки і гострі стріли. Та це ще нічого, але вони кусають і рвуть своїми кігтями, що їм попаде. Якщо підійдеш до них, то вони розшарпають тебе зубами й кігтями. Убий ведмедя, здери з нього шкуру і вбери на себе. Це тому, що по-перше, песиголовці бояться ведмедя, а по-друге, як вони почнуть тебе кусати, то крізь ведмежу шкіру не досягнуть твого тіла. Вони живляться сировиною, ватри не знають, однак зимою не мерзнуть, бо оброслі довгою і густою шерстю. В літі живляться різними ягодами і грибами, зимою ж – не-ведмежим м'ясом, бо ведмедів бояться, а вовчого м'яса теж не їдять, бо вовки і котюги їхні побратими. От це все, що я міг тобі сказати про песиголовців. Накінець сказку тобі ще найважніше – де є криївки-сховки, чи то гнізда-лігва песиголовців. Ти напевно знаєш про той потік, що поки допливе до більшої річки, продирається крізь скелі і каменюки, дуже шумить, гудить і реве? Знаєш?