Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

«Гей, та я ж не на чужині, та не поміж чужими, а між своїми, між рідними і близькими, а та далека країна і ці гори Карпати, це одна земля. Це власність одного й того самого народу! Як там, так і тут, люди одної крови, віри й мови. Тоді перестав я сумувати. Я не на чужині, а в рідній стороні, між рідними деревами. Оце розповів я тобі молодий чоловіче, щоб ти знав, хто я, та щоб знав, як і звідкіля взявся тут дуб у лузі над Черемошем!»

«Дякувать, дякувать, тобі, дубе, за твою розповідь» – сказав Лукин, а згодом додав ще: «Рости, рости, рідний дубе в цих рідних сторонах – у Карпатських горах. Рости у височінь і грубість. Скидай зі себе багато жолудів, щоб було в нас багато міцних та твердих дубів, а менше плаксивих верб і слабих вільх». Ось така то була перша зустріч Лукина з дубом у лузі над Черемошем.

Ходячи горами, Лукин мав багато зустрічей. Стрінув оце раз молоду жінку з розпущеними довгими косами й великими, як жар палаючими, очима. Йшла скорим кроком, як би за кимсь бігла, хотіла когось знайти, тай плакала, голосила;

«Іванку мій, Іваночку, скажи, де ти, відозвися до мене, промов хоч словечко до мене. Злі люди кажуть, що я тебе отруїла, що тебе потім у деревище положила та в глибоку яму поклала, землею присипала. А це все неправда, я цьому не вірю. Ні, ні, мій Іванко не вмер, лише чомусь відійшов від мене, саму мене залишив. Іванку, Іванку, відозвися, покажися, до мене вернися, до серця пригорни, як колись, як колись… А може вже яку другу любку маєш? Скажи, скажи! Я очі їй видру, серце з грудей вирву. Іванку, Іваночку!»

Хотів Лукин підійти до тої молодиці, заговорити до неї, а вона лиш руками, як птаха крильцями замахала й утікаючи від нього, закричала:

«Вон, вон від мене, ти не мій Іванко, ти чужий леґінь». – І побігла геть. Вийшов з ліса Лісовик і розповів Лукинові про ту молодицю таке:

«Жила вона зі своїм Іванком, як голубка з голубом – кохалися, любилися… Та знайшлася сусідка – негідниця. Вона влюбилась в Іванка. Наколи ж Іванко не хотів на неї і дивитися, не то стати її «любасом», вона почала під'юджувати проти нього його жінку. Коли ж це нічого не помагало, вона почала примилюватися до неї. Дала їй отруйливого зілля і сказала, що це зілля «любисток».

«Дай – казала – свому Іванкові напитися вивару з цього зілля, а він буде любити тебе ще більше, як тепер любить».

Повірила молодичка негідниці, зробила так, як вона їй казала. Іван же, напившись того зілля, помер. Його ж жінка, тепер уже вдовичка, попавши в страшну розпач, зійшла з розуму. Не вірить, що свого Іванка отруїла, що Іванко не живе. Ходить горами, блукає, Іванка шукає…

Завів Лісовик Лукина під невеличку печеру над потоком і наказав йому відсунути плиту, якою закрита була печера. Зробив це Лукин і побачив: у печері мертва молодичка, але як жива виглядає, ніби спить… Тоді Лісовик оповів ще таке:

«У великій любові жили двоє молодих людей. їхнє згідливе життя не подобалось лихим людям і почали говорити, будьто жінка молодого ґазди має «любасів», а його одурює, вдає ніби, що лише його одного любить. Говорили так довго, поки чоловік повірив злим язикам. Попав у лють, а лють позбавила його розуму. Як же це так? Він любить свою жіночку всім серцем, він довіряв їй, а вона зраджувала його. Напівбожевільний запровадив силою свою Парасину в цю печеру й сказав, що вона мусить у ній відпокутувати свою зраду. А він піде до ворожбитів розвідати, що йому дальше робити. Закрив печеру плитою і пішов. Ходив по знахорах і ворожбитах, аж зайшов до найбільшого знахора у Голошині. Розповів йому всю правду, а знахар вислухавши його, подумав і пішов у свою комірчину. Там воркотів щось, ніби говорив із кимсь, а вернувши до хати, сказав, що те все, що говорили нещасникові про його жінку, були злобні видумки. Його жінка не зрадниця. Ці слова знахора полум'ям ватри впали на голову нещасника. Прожогом кинувся бігти до невинної жінки в печері. Прибіг, відсунув скоро плиту і застав в печері вже неживу свою Парасину. Вмерла передчасно не з голоду, а з великої розпачі й жалю. її чоловік збожеволів вже тепер дорешти. Закрив печеру плитою, вийняв із гачів очкур і повісився он-там на дереві. Ох, те кохання верховинців! Скільки лих й нещасть накоїло воно людям! Вибухає, як ватра, горить у серцях і спалює їх. Верховинська любов, горенське кохання! Ми, Лісовики, хоч у лісах живемо, знаємо добре, куди й до чого веде верховинців їх пристрасне кохання!»

Лукин закрив печеру плитою, попрощав Лісовика й пішов дальше блукати горами. Зачував Лукин, що там десь у Чорногорах має бути олень зі золотими рогами. Повістують так про це люди. Так говорили й Лісовики й Лісні. Але йому не довелося бачити того оленя, хоча не мало находився в горах по цей- і тойбіч Чорногори. Якось раз заблукав він поза Говерлю і зійшов на потік. Схилився напитися з нього води і чує щось поблизу йде. Оглянувся позад себе і бачить оленя із золотими рогами. Певне хоче теж угасити спрагу в потоці. Лукина ж він не бачить. Перший промовив до нього Лукин, заговорив лісовою мовою. Олень не втікає, а зближається до Лукина. Бере Лукин його за золоті роги, гладить його шию і говорить дальше до нього. Олень мабуть розуміє його, помахує головою і дає себе гладити. Відходить від Лукина, п'є воду з потока та йде повагом у ліс. Від тоді нераз стрічався Лукин із тим золоторогим оленем, говорив до нього й гладив його голову. Видно, олень полюбив був Лукина, вважав його за Лісовика, бо він говорив лісовою мовою. Лукин зрозумів аж тепер, чому то верховинці, згадуючи давні часи в горах, називали ті часи золотими. Було в Карпатах багато залоторогих оленів. Пізніше залишився лише один, як згадка тамтих, що вигинули. Були давно, як оповідали старики, в Дземброні і жубри-дзембри з золотими рогами. Сьогодні казали б люди, що це видумки та вигадки, казки давних віків, а воно таки справді так було. А що колись було, того верховинці не забували. Не забували бувальщини-старовіччини, берегли її і передавали нащадкам. Сьогодні ніхто не повірив би, що ще до недавна ходив Карпатами той, хто перший зайшов у них. Він сам, а чи лише його дух, ходив тепер і наказував горенам, щоб сокотили давнину, зберігали старовіччину та жили життям своїх предків. Інакше загинуть, пропадуть, не залишать і сліду по собі. Сам Лукин бачив його та говорив з ним. А те, що почув від нього, переповідав усім горєнам, сидячи нераз вечорами з ними при ватрі. Мабуть сам Господь покерував життям Лукина так, що був він і верховинцем і лісовиком. Знав і розумів лісову мову, а що цією мовою чув, – переповідав своїм верховинцям мовою людською, а верховинці в свою чергу розносили почуте по горах.