Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

«Слава во вишніх Богу і мир, во человіціх благоволеніе».

Бачить Лукин, як ангели знижуються і заходять зо співом у колешню. Якось відривається і він від звізди та у колешню йде. Там побачив не лише Святу Родину й ангелів, вівчарів, бовгарів і трьох ватагів-царів, але побачив і двох воликів, що дишуть парою на Ісуса, щоб зогріти його. Волики сірі, пізнає їх – це волики Бичука. Співають ангели, колядують вівчарі, колядує з ними й Лукин. Новонароджена Дитинка в яслах ручки підносить і усміхається. Усміхається також до Дитинки та до всіх у колешні й Матінка малого Ісусика. Усе й всі, що є в колешні, огорнені блеском і сяйвом з небес. Очі всіх горять радістю і втіхою, а обличчя сяють ласкою небес.

Не лише громада в колешні, але й полонини та ліси довкола них співають, припадають до ніг Ісуса та до Його Святої Матінки, – Діви Марії. Чудо над чудесами зайшло на гори й до людей… Лукин у тому великому чуді згубився, наче у воді розплився. Не знає, що діється з ним. Диво, чари, новина. Разом із Божим Сином зійшло і небо на землю, на Луковиці. Рождество Христове тут, а не там десь далеко. Це бачить Лукин власними очима, бачить добре. Він же сам тут у колешні при Божій Родині; при ній бажав би весь вік свій пережити… Заграли голосно трембіти. їх голос постелився по полонинах, докотився до ліса і, назад вернувся. Голос отих трембіт прочуняв Лукина зі сну, а чи лише із дрімання.

Протирає очі раз, другий, роззирається по зймарці. Він сидить при ватрі, що вже пригасає, а у віконця зазирає Божа днинка. Зірки вже погасли, та не видно і тої великої звізди, що стояла над колешнею.

«Що ж це могло бути, що»? – питає себе Лукин. – «Сонний, нічний привид? Ні, ні. Це була дійсність, це була правда! Він її бачив, він пережив її, він бачив Святу Родину, бачив малого Ісусика, колядував йому разом з вівчарями і ангелами. Так, так.

Він ніби і надалі бачить ту Богом озолочену ніч на полонині і в колешні. Такої ночі не забуде ніколи.

Зараз після Різдвяних Свят залишив полонинський світ і пішов туди, де жили люди. Пішов в села і присілки та оповідав усім про Святий Вечір, про Святу Ніч на Луковицях. Люди слухали й не було нікого, хто не повірив би, що воно все так було, як повістував Лукин. До першого, що зайшов Лукин, це був дідо над Грамітним. Він йому розповів точно все, як воно було на Луковицях. Дідо уважно слухав його, та покивував лише сивою головою. Вислухавши Лукина, сказав:

Це Святвечірнє чудо зробив Дух гір, напевно ніхто інший, лише він. Йому ж то Господь, створивши гори, віддав їх у володіння і наділив його великою силою, він може за допомогою Бога зробити все.

Так повістував дідо Лукинові ще раз про силу й могучість Духа гір і про чуда, які він може творити в горах. Лукин уважно слухав. Забули навіть оба про ватру, що стала потахати. В хатині потемніло. Аж ось зійшов із полонин до Грамітного осел, на ньому верхи Матір Божа з Ісусиком, а попереду них св. Йосиф. Зірка освічувала їм стежку, щоби не зблудили.

Перший відозвався дідо:

«Бачиш Лукине? Пізнаєш отих подорожних? Це ж Свята Родина втікає перед лютим Іродом. Так, Лукине, це Свята Родина».

Зірка погасла і Свята Родина зникла в темноті ночі. Тої ночі не спав ні дідо, ні Лукин. О, мав він потім, що повістувати верховинцям! Так, так, немало чудес діялось колись у наших зачарованих Карпатах.

Іде раз Лукин понад Черемошем, слухає шуму-гри його бистрих хвиль і вдихає пахощі квітів на його лузі. Аж бачить на лужку дерево, якого досі ще не бачив. Під тим деревом лісовик грає у сопілку. Лукин знає цього лісовика. Питає він його, що це за дерево, під яким сидить. Лісовик відповідає:

«Це дуб! Дерево з усіх дерев найміцніше, найтвердіше».

«А чому таких дубів не видно багато в наших горах»? – питає Лукин.

«Бо тут земля для них непригожа».

«А звідки ж оцей дуб тут узявся?»

«Питай його, а він тобі все скаже. Він розуміє нашу мову і говорить нею».

Станув Лукин під дубом, приложив до нього вухо й просить, щоб цей розказав дещо про себе. Потряс дуб кучерявою головою і заговорив:

«З далекого краю занесено мене сюди в гори Карпати. З країни, де нема зовсім гір, ані великих лісів. Ростуть там лише такі дерева, як я сам. Грубезні, великі, міцні і довговічні. Виростають з насіння – з жолуддя. Жолудем буві я там колись. Під осінь поспадали з дуба жолуддя на землю. Впала й моя жолудь. Надійшов якийсь чоловік, підняв мене з землі – не мене, а жолудь – і заховав при собі. А потім той чоловік з другими людьми, пустилися в далеку мандрівку. Взяв цей чолов'яга і мене з собою. Чому покинули люди ту гарну й плодовиту соняшну країну, цього не знаю. Знаю лиш те, що я бачив там, бувши жолудем на високому дубі. Куди не глянеш, степ широкий заквітчаний, замаєний, урожайний. Зими нема там, лиш весна й літо. Тай води за тими степами багато. Може то воно глибоке море, а може широкі ріки: Дунай, чи Дніпро? Не знаю. Люди, що там жили, покинули ту країну й вибралися в далекий їм чужий світ. Мандрівний чоловік зайшов аж сюди і мене заніс в ці гори з собою. На цьому лужку викопав ямку й поклав у неї жолудь. Бач знав, що з неї виросте дубок й буде йому пригадувати країну, яку покинув – країну дубів. І я виріс, хоч земля тут для мене тверда та камениста. Виріс і росту дальше. А ті люди, з далекої країни дубів, приходять часто сюди, сідають довкола мене й згадують землю над морем з глибокими, але тихими ріками, не крикливими, як оцей Черемош. Мені було тут зразу важко й сумно – я думав, що тут на чужині самі чужі чужинці. Але чув часто, що всі ці люди, яких тут називають верховинцями, говорять такою самою мовою, як і там далеко, в країні дубів. Ба, тутешні смереки й буки почали приязно говорити зі мною – братом своїм звуть. Стало мені легше й відрадніше. Зашумів я своїм гиллям: