Роман Іваничук - Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– Що таке явірниця, дядьку? А лунчак?

– Конче тобі треба знати? А во, – показав мельник на бутель порічкового вина, що стояв на підвіконні. – А лунчак – то ти сам. Бичок нежонатий, казати.

Оксана протиснулася з гурту наперед.

– Вуйку…

– Мой, дівонько, десь я тебе ніби вже бачив, – примружився мельник.

– Я була тут з татом, як Івана на дарабі вбило…

– Йой, як нині… Спинили дарабу отутечки-во й несуть Івана ще живого, а в поясі перебитого на потеруху. На цій лавиці сконав. Голосила Василина довго та й ще не перестала, бо, ади, сама живе з хлопцем…

– З Василем?

– Ая… Ниньки він дома. Вчора на урльоп 1 1 Військова відпустка ( діалект .). з армії приїхав.

Василина підвелася.

– То ти вже розпаковуйся сама, Оксаночко, і будь дома. А я обід зрихтую…

Пішла до дверей, але вернулася, підступила до Оксани, обвела її поглядом, несміливо торкнулася коси, потім провела пальцями по її брові – одній і другій – і схлипнула. Не закривалася уже хустиною і очей не опускала.

– Чого це ви, Василино?..

– Та нічьо… Ой, Оксано-душко, могла би-сь моєю бути. Але що робити…

– А вже не можу, Василино? – спитала мовби з полегшею Оксана.

– Та де вже…

І вийшла, тихо зітхаючи.

Навіть не думалося, давно забулося, тільки коли в райвно назвали їй Довгопілля, першим постав перед нею Василь, а потім уже його мама. І ще мельникове недоспіване промугичилося в пам’яті:

– Я згодна, – сказала Оксана квапливо.

З цікавості, чи що…

…Від мельника бігла тоді путівцем поміж кущами, гоп – перескочила млинівку й попід скелю вузькою стежкою – поки не вийшла на дорогу, при якій першою стояла Василинина хата, і тоді знову заряснів той чіткий ранок, коли пучнявіли червоним промінням хмарки й вибухали в зеніті, а сонце перетинало перисті смуги й спиналося на Тарницю, а Черемош котив руді води, і мельник мокрі ліжники вивішував, а в низький туман м’яко впали слова: «…твоїм леґінем стану».

– Як ти виріс, Васильку!

Він у чоботях і галіфе, у солдатській сорочці, стетерів, стояв отак – високий, дужий, як його тато, викапаний Іван-бокораш стояв перед Оксаною – з присохлим до піднебіння язиком – аж згодом вимовив:

– Мой, яка ти красна…

Оксана розпаковувала валізу. Ні, таки не думалося, давно забулося, життя йшло своїм трибом у місті. То й добре, що так… Добре. Але чому ж слова Василини про те, що, мовляв, «моєю вже не можеш бути», хоч ніби й полегшили, та разом з тим і розчарували, і гірчаками вистелилися в душі?

Василь щовечора виходив на подвір’я у білій сорочці, ходив, курив, поки не гасло світло в Оксаниній кімнатці; Василина никла щодень то більше, зрідка зітхала: «Та що робити…» Коли ж упритул здибалася з Оксаною, то очима блукала десь по горах – чи ж то не шкодувала, що залишила її в себе? Василь виходив уранці з набряклими від безсоння очима й кудись зникав. Усе розуміла Оксана, а повернути той день, що виписався на батьковій картині, не вміла.

Аж перед від’їздом вийшла, бо несила було дивитися на його білу постать надворі й несила стало самій сидіти останній вечір у хаті.

– Їду, завтра, Васильку.

– І я скоро – на службу.

– Будеш вчитися потім?

Василь здивовано глянув на неї, бо спочатку не зрозумів, навіщо вона його про це питає, а коли втямив – гіркота змішалася зі злістю, він проказав терпко:

– Тут буду. За батька. І за себе. Тут… Тут!

– Що з тобою?

Тоді щось кинуло його з місця, він схопив Оксану міцними, як вужівки, руками за худі плечі і, цілуючи її обличчя, шию, очі, хрипів злісно:

– Якщо на лікаря, то – так… Якщо на вчителя, то так… Коли на інженера, то так, так, так… А як бокорашем, то ні… ні… ні… А я буду, бо й тут живуть люди, і теж потрібні....

– Васильку, я не подумала так…

Він відпустив її, відштовхнув і зник у ніч.

На другий день його не було дома, а Василина прощалася з Оксаною холоднувато й навіть не сказала на прощання того свого м’якого й згідливого: «та що робити…».

Оксана склала до шафи свої речі, й тут знову впала їй у вічі батькова картина. Приглянулась і здивувалась, бо кермував тепер на ній дарабою не Іван-бокораш, а Василь, і подумала, що на зміну Василеві ще хтось прийде потім, а нині є він. І є гори, і сонце, і руді води – лиш вони ніколи не міняються, бо їм нема початку ні кінця.

І є нині вона, Оксана.

«Я відбуду тут два роки чесно, за призначенням, а потім повернуся з матеріалом, з готовою дисертацією… Може, й добре, що так склалося, може, мав рацію Дуліба… «Відколи-м тя поцілував…» Хм… Перестань, усе добре, усе йде добре, Оксано… Я вернуся і знову ступлю у той триб мого життя, яке розпочалося там. Там?.. А хіба не звідси воно в мене повинно початися? І хто тобі сказав, що за два роки ти назбираєш матеріалів для дисертації… Та для цього, можливо, одного життя замало?»