Роман Іваничук - Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– Та будеш у нас, – ще раз сказала Василина, – бо й до школи близько, і… ти ніби вже й наша, – говорила про себе у множині, хоч була у хаті сама. Здавалося, спонукувала Оксану спитати про Василя, бо як це так – не спитати, де він, коли його дома немає.

Але Оксана змовчала й за третім, і за п’ятим разом, наче боялася прив’язати себе цим питанням навічно до Василининої хати, бо ж не з власної волі прийшла сюди, хоч з власної піде звідси назад до того життя, яке десь там, у місті, давно закрутилося міцним трибом, а Довгопілля, і Василина з Василем, і висока Тарниця, і млин обіч ріки залишаться лише епізодом, як та мельникова недоспівана пісня:

Оксана не спитала, і господиня проказала з тією ж дрібкою гіркоти й покірливості в голосі:

– Ліпше, якби-сь уже була й не їхала від нас з тієї прахтики. Але що робити…

– Мусила ж я університет закінчити, – відповіла Оксана. – Та й звідки могла тоді знати, що мене пошлють у Довгопілля…

Василина поправила на шиї хустину, немов хотіла приховати терпку спазму, що пробігла горлом, опустила очі, спитала:

– То ти не сама сюди… захотіла?

– Направили, Василино!

– Та й то правда… – І додала ніби й недоречне: – Якби ж то людина могла наперед знати…

Післяобіднє сонце вдарилось об шибки, ковзнуло по старій іконі на чільній стіні, зачепилось об смугасту верітку, що звисала, як і колись, зі сволока, і снопик променів освітив гарячо-барвисту картину над ліжком: вранішні гори при сході сонця, з ущелини біжить ріка, рікою пливе дараба, за кермом – на першому плані – дужий бокораш. То робота Оксаниного батька, він її закінчив того дня…

Оксана чекала, що Василина зараз спитає про здоров’я тата («дякую, працює, виставку мав недавно»), господиня перехопила погляд дівчини, що вчепився картини, та, видно, не хотіла ворушити болючих згадок, бо квапливо промовила:

– То кажеш, Сатана також їхала з тобою? Ото вже радіо, ото осуда людська, всюди її повно, усе їй мус знати.

– І мельника бачила в Устєріках, але він не впізнав мене.

– Тебе лишень я впізнаю. Тебе і… таки ніхто тебе не впізнає – така ти за цих пару років файна та розкішна стала. Але що робити… – густішала гіркота й покірність у голосі Василини. – А ти присядь, присядь з дороги.

З Верховини до Устєрік Оксана добиралася зарання. На душі було млосно-тривожно, то завжди так у дорозі, а ще коли ця дорога вперше в житті цілком самостійна, коли вперше відчуваєш, що мама, тато, вчителі – вже не наставники, а тільки друзі, і наставником стаєш сама. Ти вже звільнилась від опіки, а ще не впевнена в собі, ще не захищена імунітетом власного досвіду і тому…

– На Довгопілля, – сказала Оксана у віконце автобусної каси, сказала так несміливо й скрадливо, ніби на ніч до чужої хати просилася пізньої години.

– Як автобус прийде, – відказала з віконця чорнява дівоча голівка, і по тому м’якому «прийде», що добре ловилося слухом, а записати фонетичною транскрипцією під час діалектологічної практики було дуже важко (прийдє, прийд’е, прийдйє), Оксана остаточно впевнилася, що вона вже на етнічній території Гуцульщини, хоча вивіска на автобусному будиночку – «Устєріки» – сама собою про це свідчила. І ще у словах касирки – це теж вловила Оксана – прозвучав сумнів, чи той автобус взагалі прийде з Яблуниці, бо по Білому Черемошу нині вдосвіта пронеслася повінь і могло десь розмити дорогу.

Сіла на валізку й чекала терпляче, а люди тиснулися все ближче до касового віконця, ніби від цього залежало – пошкодив Черемош дороги й мости чи ні, гомоніли про нічний хмаролом.

Оксана слухала ті розмови неуважно, а вони мимоволі записувалися на стрічці пам’яті, як тоді у зошит, коли під керівництвом доцента Дуліби збирала діалектологічні матеріали і ні разу й не подумала, що колись їй доведеться їхати на вчительську роботу у те саме Довгопілля, де в дитинстві зачарували її гори, а в юності зародилося щемке бажання стати науковцем-діалектологом.

– То Яблуниця, скажу вам, така, аби ся світила! – пробурчав збоку невдоволений голос старої жінки.

«“Аби ся світила…” Що означають ці слова, – мимоволі задумалась Оксана. – Лексичний матеріал позитивний, а з тону – проклін… Щоб прийшла на неї посуха… Щоб вирубали довкола ліс… Щоб буря позривала дахи і біліли крокви… Чи щоб згоріла – і так засвітилася?»

– А що вам та Яблуниця лихого вчинила? – чийсь голос з гурту.