Роман Іваничук - Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Я не знаю, коли те сталося, а полюбив його і сам дивувався, що мене не бентежить його свята, незаймана простота. Хамракул став моїм другом. Одного разу він сказав:

– Поїдеш зі мною в Хумсан.

Це було не запрошення, а ствердження того, що має відбутися, і ніби для переконання, що там справді варто побувати, він показав на силует високої гори, що блідо синіла на видноколі:

– Бачиш, орел над Кук’юлем літає… Не віриш, що бачу орла? Постав мене один раз навідником – сам переконаєшся…

Він кілька разів просив мене про це, і я самовільно, ризикуючи потрапити на гауптвахту, посадив його за каліматор на бойових стрільбах. Тоді сталося диво, якого ще не знав полк: Хамракул трьома чергами тричі розсік конус-мішень – тільки клаптики рожевого шовку впали на полігон.

Примчав на газику сам командир дивізії, послав нас обох умиватися до нашої криниці біля станційного будиночка: Хамракул отримав десятиденну відпустку, я – триденне звільнення.

– Вода в сапог поехал! – сміявся і кректав Хамракул, умиваючись, а другого дня ми вже були в Хумсані.

Мій друг, напевно, відчув, що я, мандруючи своїми слідами, наближаюся до тих, які тривожать його, він діткнувся до мого плеча, мовив:

– Розкажи, але слово в слово, що повів тоді Асам-ака… І я, облишивши своє, пригадував останню стежку Ясенюкового батька.

Хамракул постукав у хвіртку, вмуровану у високий дувал, ми довгенько чекали, поки вона відчинилася. До нас вийшов, спираючись на милиці, сивоголовий чоловік, подібний до Хамракула, лише нижчий зростом; побачивши сина, він прицмокнув, дивуючись не так з його появи, як, певне, з військової форми, потім пошкутильгав попереду нас стежкою в сад.

Важке від абрикосів і слив гілля вгиналося аж до землі, з виноградних заростей визирали медові грона, а помежи кронами дерев просвічувалися синюваті, порослі кущами головаті пагорби, що спиналися один над одним, немов велетенські сходи до гостроверхого Кук’юлю. Я задивився на це справжнє диво після одноманітних і німих пісків; Асам-ака сказав осміхаючись:

– Казав мій дід: коли зневіришся в Аллахові, піди в гори – і знову увіруєш, побачивши, що він створив… А ти звідки будеш?

– Теж з гір. Карпатських…

– Земляк! – сплеснув у долоні Асам-ака, і милиця випала з його руки. – Земляк! Кров твоя – моя кров…

Він загукав щось по-своєму, на рундук вийшла жінка з немовлям на руках, співучим голосом привітала сина, віддала йому сповиточок, а сама забігала, виносячи в сад тарелі з фруктами й сулії з вином. Хамракул гуцав на руках немовля і теж говорив незрозуміле для мене:

– Твоя сестра, в ній також твоя кров.

Асам-ака наливав у склянки вино і говорив швидко, наче боявся, щоб його не перебили:

– Ти знайди, коли повернешся додому, знайди його сина, він казав, що в нього є син… Ай, забув його фамілію… Від Тернополя йшли ми разом, а в Карпатах я нарвався на міну, весь одяг зірвало з мене вибухом, тільки ремінь залишився на тілі, дивлюсь – а ноги нема… А потім він дав мені кров, моя вся витекла. Він мав її багато, він був такий, як ми разом утрьох, і вся кров у мені – його кров…

Асам-ака змовк і, пильно позираючи на нас з Хамракулом, запитував, стверджуючи одночасно:

– Брати? Брати… Ви тут, а ми там були братами. А може, ти його син? Ні… Вай-вай, як він звався? Дерево таке міцне росте у вас – карпатський саксаул… Пам’ять стала в мене погана після контузії. Він говорив завжди: «Мене ні осколок, ні куля не візьмуть, мене хіба що прямий снаряд уб’є…»

– Що сталося з ним? – спитав я обережно.

Асам-ака обхопив обома руками голову і довго, немов маятник, хитався в тузі з боку на бік, а потім сказав:

– Його вбило на перевалі… прямим снарядом… Ніщо не зосталося від нього. Про це мені написали в госпіталь… Знайди його сина, скажи, що батькова кров і пам’ять живуть у Читкальських горах. Ай-яй… Як він звався?.. Дерево таке росте у вас…

– Це був батько… – прошепотів мій друг. – Дерево, як саксаул. Ясен! Це батько – Василь Ясенюк…

За вікном поїзда промайнули жовтолисті тополі, а далі зелень густішала і стишувався стрімливий хід – ми під’їжджали до станції, за якою спиналися один над одним головаті пагорби, немов велетенські сходи до гостроверхого Кук’юлю…

…Хамракул казав мені на прощання: «Приїдеш – найкращого барана заріжу». Обіцяли доконче зустрітися – і обидва не вірили у свої обіцянки…

І ось їдемо із щемом у душі – я і Ясенюк. Дорога звивається під гору, звужується, стає крутою стежиною, що пролягла поміж дувалами, я впізнаю тут кожен закрут; мій друг сторожко придивляється до незнайомих місць, наче хоче знайти слід свого батька і взяти з нього щось важливе й таке необхідне для життя.